навряд чи зміг би хто-не-будь довести їм, що все тут належить Сміту. Кожен братиме, що йому заманеться, не караючись муками сумління, що підняв руку на чиюсь власність. І все піде нанівець.
— Ми будемо жити у вашій хатині, згодні? — запитав Сміт. — Отже, спочатку треба все звезти туди, а там побачимо.
Боамбо дав нам десять човнів і десятків зо два людей, і ми почали перевозитись. Важкі мішки завдали тубільцям чимало клопоту. Вони не звикли носити на спині такі вантажі, юрмилися біля кожного мішка по троє й четверо, а ще стільки ж стояло в човні. Та й човни ті, вузенькі й нестійкі, переверталися від найменшого похитування. Один таки перекинувся, і мішок борошна пішов на дно.
Набагато легше було переносити все з берега до моєї хатини.
Ящиками, мішками та меблями було заставлено хатину майже до дверей. Коли робота була закінчена, Сміт нагородив кожного тубільця разком намиста і знаками дав зрозуміти, що вони вже мусять іти геть. З нами залишився тільки Боамбо.
— Скличу Велику раду, і вирішимо, що з усім цим робити, — сказав він.
Я поцікавився, що то за «Велика рада». Виявилось, що ренгаті всіх п'яти сіл племені створюють так званий «Каліман комон» — Велику раду, обов'язком якої було вирішувати найважливіші питання, що стосуються всього племені. Рада збиралась двічі або тричі на рік, але тана мав право скликати її на свій розсуд будь-коли. Рішення Великої ради обов'язкові для кожного члена племені.
Почувши, що Велика рада розподілятиме його майно, Сміт ошаленів:
— Волоцюги! Розбійники з великої дороги! Збираються радитись, як краще пограбувати моє майно, не спитавши навіть у мене! Як це можна назвати?!
— Йдеться не про грабунок, а про справедливий розподіл, — заперечив я.
— Яке мені до того діло, справедливо чи несправедливо ділитимуть мою шкуру! — сердито бурчав плантатор.
Я спробував заспокоїти його тим, що, мовляв, такі закони племені.
— Хороші закони, нічого не скажеш! — сичав Сміт.
— На мою думку, вони не гірші за ті, що дають право одному грабувати тисячі людей…
— Це вже надто, сер! — скипів плантатор. — Ви з мене насміхаєтесь! Я не дозволю, щоб мене грабували якісь дикуни, закарбуйте це собі на носі! Оборонятимуся чим зможу і як зможу.
— Оборонятися? — Мене його дурниці починали смішити. — Як саме? Не забувайте, що Тамбукту не англійська колонія, а вільний острів. Він має свої закони й звичаї, яким ви мусите підкоритися. Забудьте свою хазяйську пиху. Час уже зрозуміти, що існують народи й племена, які люблять волю і хочуть жити так, як вважають за краще. Раджу вам бути скромнішим у своїх претензіях, бо тут немає англійської поліції, як, скажімо, на Кокосових островах.
Сміт почав скаженіти ще дужче, але капітан враз приборкав його, наче облив холодною водою:
— Так, сер, ви повинні нарешті зрозуміти, що вам говорять. Чи, може, хочете, щоб прив'язали до ніг каменюку і кинули вас в океан?
— Та що ви, Стерн! — схаменувся плантатор і сів на ослоні, сумирний, мов ягнятко. — Мабуть, і справді доведеться звикати до цих людей і до їхніх… гм… законів. Проте нам не слід забувати й себе. Треба залишити хоч ящиків зо два вина й коньяку, приберегти й консервів, і цукру, і рису, і борошна, і сигар та сигарет… Що ви на це скажете, Стерн?
— Скажу те, що ви порозумнішали, — посміхнувся капітан.
Раптом до хатини ввійшов Арикі й мовчки сів на нарах. Настала мертва тиша. Не чекаючи запрошення, головний жрець узяв з коробки, що стояла біля Сміта, сигару й нахилився до його сигари припалити, але плантатор чиркнув сірник і запобігливо підніс старику. Арикі здригнувся, але все ж припалив од сірника. Потім почав роздивлятися мішки і ящики, якими була заставлена вся хатина.
Обличчя жерця тепер здавалось блідим і ще старішим, очі дивилися не так гостро, а в рухах помічалася втома й стареча кволість. Зараз він нагадував людину, що покорилась владі каламутних хвиль бурхливої гірської річки. Тільки брови старика, натерті сажею, раз у раз сіпались.
— Це все з великого човна? — запитав.
Боамбо кивнув головою.
Арикі знову окинув поглядом ящики й мішки. Помітивши рушниці, що стояли під стіною, запитав:
— А це що?
Я пояснив йому.
Він довго не зводив очей із зброї, не наважуючись підійти ближче. Потім, побачивши на галявині свиню, яка разом з поросятами рилася в землі, раптом сказав мені:
— Вбий свиню!
Я відмовився. Навіщо даремно вбивати корисну тварину? Жрець ще встигне й так переконатися, що гвинтівка справді могутня зброя. Помітивши мої вагання, Арикі почав задиратися:
— Значить, не можеш!
Не промовивши ні слова, я взяв гвинтівку, зарядив і підійшов до дверей. Свиня мирно копирсалася в корінні якогось дерева метрів за п'ятдесят від мене. Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина кинулась було тікати, але ноги в неї підломились, і вона, перекинувшись кілька разів, затіпалася в агонії.
Я повернув голову. Арикі, затуливши обличчя, лежав на нарах, не наважуючись підвестись, і колотився всім тілом, мов у пропасниці, ніби куля влучила не в свиню, а в нього.
— Встань! — гукнув я до жерця. — Свиня вбита. Піди подивись.
Він підвів голову і прошамкав, показуючи очима на гвинтівку:
— Кинь стрілу! Кинь!
Я приставив рушницю до стіни. Тільки тоді Арикі встав і підійшов до дверей.
— Ну, що скажеш? — запитав я.
— Бачу, що пакегі каже правду, — буркнув жрець. Потім, трохи заспокоївшись, запитав, як мовою пакегі зветься така стріла.
— Гвинтівка, — відповів
— Скільки гвинтівок мають пакегі?
Я показав пальці на обох руках.
— Леон-да.
Про мисливські рушниці промовчав.
— А скільки одержить Арикі? — запитав жрець.
— Не знаю. Всі гвинтівки належать ось цьому панові. — Показав на Сміта.
— Ні! Всі гвинтівки будуть табу,[19] — заявив Арикі.
Я пояснив йому, що за звичаями пакегі, все майно на яхті належить Сміту. Арикі наїжився. Він сказав, що тут звичаї пакегі нічого не варті. Плем'я, мовляв, має свої звичаї, і всі повинні їх дотримувати. Пакегі теж… Чому ми поспішили перетягти все до цієї хатини? Чому не запитали в нього?
— Пакегі не винні, — втрутився в розмову Боамбо. — Це я порадив їм скласти все в лібаті орованді.
— А чому ти не порадився зі мною? — напустився на нього Арикі.
— Тому що ти спав як убитий.
— «Як убитий!» — передражнив його жрець. — Ти б хотів, щоб я вмер, але Дао воскресив мене. Так- так! Я був мертвий і знову воскрес! Мене не так легко позбутися! Я забираю всі гвинтівки! До однієї!
— Навіщо Арикі стільки зброї? — здивувався Боамбо.
— Покидаю у Велику воду. Це страшна зброя. Однією гвинтівкою можна перебити все плем'я.
— Арикі зараз не говорить, як рапуо, — докорив йому вождь. — Ніхто не збирається вбивати наших людей. А гвинтівки ми роздамо найкращим мисливцям, і вони під час великого полювання заб'ють багато кро-кро.
Арикі промовчав.
Сміт напружено стежив за розмовою, не розуміючи жодного слова. А коли жрець з вождем замовкли, він запитав, чому вони сперечаються.
