— Ви мовчите! — промовив Сміт і заходив по хатині. — Може, ви все-таки скажете, як потрапив вахтовий журнал з моєї яхти під нари Арикі? Я чекаю на вашу відповідь, сер! І не пробуйте брехати… Ну?
Він став переді мною, схрестивши руки на грудях, і допитливо вп'явся в мене очима, похитуючись вперед і назад. За інших обставин він би видався мені смішним у своїх коротких штанцях, які відкривали тонкі, жилаві ноги, зарослі густим сивим волоссям. Але зараз плантатор стояв переді мною загрозливо- суворий, певен свого справедливого гніву.
— Я чекаю на вашу відповідь! — владно прозвучав його голос. — Я хочу, щоб ви сказали мені правду, а потім я вирішу, що робити.
Останні слова пролунали як погроза. «Так, якщо він дізнався про щоденник Магеллана, — думав я, — то справді може нашкодити й мені, й капітанові. Досить було сказати Арикі, що ми викрали біле листя і замість нього підклали інше біле листя, і головний жрець підніме на ноги все плем'я. А це було дуже небезпечно». Я все ж таки вирішив не видавати свого страху перед плантатором і спокійно сказав:
— Робіть, що хочете, але не забувайте, що я вам не слуга і не зобов'язаний вислухувати ваші погрози.
— Ви не зобов'язані, це вірно, — пом'якшав Сміт і перестав нахабно похитуватися. — Вірно й те, що тут немає слуг і панів, і всі ми рівні. Ну, гаразд! Тоді скажіть мені в ім'я рівності, яку ви так гаряче захищаєте, яким чином вахтовий журнал з моєї яхти потрапив під нари Арикі?
— Вахтовий журнал з вашої яхти? Під нарами Арикі? — запитав я з удаваним здивуванням, щоб виграти час. Справа була дуже серйозна, і одне необдумане слово могло потягти за собою великі неприємності.
Сміт глянув на мене, і в його очах я побачив іронію. Невже він усе зрозумів? Невже він знав про існування щоденника Магеллана?
— Так, сер, — кивнув він головою. — На власні очі бачив журнал моєї яхти. Він під нарами, на яких спить Арикі. Головний жрець, звичайно, теж його побачить і, певна річ, візьметься за мене… Що я йому скажу? Що журнал сам вилетів із яхти і сам потрапив під його нари? Чого ви мовчите? Я чекаю на вашу відповідь, сер!
— Але… хто його заніс туди і навіщо?
– І я вас про це питаю — хто його заніс туди і навіщо?
— Не знаю, — знизав я плечима.
— Не знаєте? Але я мушу знати! Так-так, мушу знати, тому що я відповідатиму перед головним жерцем.
— Чому ж ви?
— Тому що я його найближчий приятель і ходжу по десять разів на день в його хатину. Підозра впаде на мене. Арикі подумає, що я засунув під нари цей проклятий журнал і забрав звідти книгу таємниць.
— Книгу таємниць? Ха-ха! — розсміявся я трохи штучно і недбало махнув рукою. — Ви певні, що й справді існує така книга?
— Цілком певен, — відповів Сміт. — Арикі часто говорив мені про своє біле листя, яке все йому говорить. Із його слів я зрозумів, що біле листя не що інше, як якась стара книга. Сьогодні я зайшов у хатину головного жерця. Жінки й дочки не було вдома, а він п'яний спав на нарах. Момент був підходящий, і я обшукав хатину, не боячись, що хтось мене побачить. Я хотів знайти книгу таємниць і подивитися, що вона являє собою. Не поспішайте мене засуджувати, — заявив він, помітивши, що я хочу його перебити. — Я хазяйнував у чужій хатині не як злодій. Моя цікавість цілком зрозуміла. Ви, на моєму місці, зробили б так само, правда? І що ви думаєте? Замість книги таємниць я наткнувся на журнал із своєї яхти. І тут же подумав: «Так, це обман. Хтось украв книгу таємниць і на її місце поклав журнал…» Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб здогадатися, що це так. І, правду кажучи, я страшенно розсердився на вас і на Стерна.
— Чому ж на нас?
— Тому що або ви, або Стерн, або обидва разом зробили це.
— Чому ж ми? Це міг би зробити і сам Арикі або інший якийсь тубілець.
— Ні в якому разі! — захитав головою Сміт. — Тубільці ніколи не крадуть, чи не так? Це я багато разів чув од вас і вірю. Крім того, вони бояться яхти, і ніхто з них не наважився б пробратися на неї, щоб викрасти журнал. І Арикі теж. Ні, сер, не заговорюйте мені зуби, як малій дитині. Я дуже добре розумію, що тільки ви із Стерном могли вирвати із палітурок журнал моєї яхти і вшити його в інші палітурки.
Значить, Сміт і це помітив. Було ясно, що він говорив не все, що знав. Я почав підозрювати, що він знає про існування щоденника Магеллана, але приховує від мене.
— Отже, що я маю сказати Арикі, коли він виявить обман і зажадає від мене пояснень? — спитав плантатор.
— Він може й не виявити, — ухильно відповів я. — Досі ж не виявив…
— Поки що він не шукав книгу, бо вона непотрібна була. Але незабаром знадобиться — можливо, сьогодні ж. Чуєте, як б'ють їхні дерев'яні барабани? Сьогодні перший день великого свята. Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості, виголошуватиме якісь заклинання — він сам мені це сказав. Біле листя неодмінно йому знадобиться, і тоді буде лихо. Звинуватить мене й накаже спалити живцем. Я буду принесений у жертву Дао — клянуся всіма святими, що так воно й буде. Ну, що ж! Чи згодні ви, щоб постраждав невинний, а винуватці стояли збоку і насміхалися?.»От, мовляв, як хитро ми все влаштували… Сміта живцем підсмажують на вогні, а ми собі сидимо в холодочку — наша хата скраю…» Це нечесно, сер!
Плантатор почав бити на почуття. Він завжди так робив: спочатку йшов на противника в лобову атаку, а якщо не мав успіху, починав окопуватися і готувати новий напад здалеку.
— Не турбуйтеся, нічого поганого з вами не трапиться, — сказав я, щоб заспокоїти його.
Але він не заспокоївся і знову почав докоряти мені.
— Але що ви хочете від мене? — спитав я.
— Тільки одного: покладіть книгу таємниць туди, звідки ви її взяли. Потім ми вирішимо, що робити з нею.
У дверях з'явилася Зінга.
— Ходімо, Андо! — крикнула вона, підозріливо поглядаючи на плантатора.
— Ходімо! — сказав я Сміту і встав.
— Куди? — спитав він мене.
— На галявину. Починається свято.
— Гаразд, я піду. Стерн, мабуть, уже повернувся з полювання і вже там. Треба з ним поговорити і сьогодні ж вирішити, що робити.
Ми пішли на галявину, з якої долинали звуки бурума. Стежка йшла через ліс. Високо в гіллі чулися сердиті крики мавп, які стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, розтривожені бурумом.
Зінга йшла попереду і часто попереджала нас, коли треба було пригинатися, щоб уникнути гострих колючок ліан, які часто звисали майже до землі. Дивлячись на струнку постать і легку ходу Зінги, Сміт сказав:
— Чудесна дівчина! Почувається, щиро прихильна до вас.
— Так, вона і її брат — мої найкращі друзі на острові.
— Ви щасливий! — мовив Сміт. — Станете зятем вождя — це для вас дуже важливо. Матимете в себе за плечима маленького володаря, який завжди захищатиме вас і ніколи не допустить, щоб з вами трапилося щось погане.
— Це вірно, — погодився я. — Боамбо завжди допомагав і захищав» мене, але я ніколи не зловживав його владою.
— Я ще не зустрічав людини, яка б не зловживала своєю владою, — сказав Сміт. — Влада — це солодка отрута, вона сп'янює людину і доводить до самозабуття.
– І через те не можна її давати одній людині. Влада мусить належати народові.
— Народові, ха-ха! — розсміявся плантатор. — Це утопія, притому стара, як світ. Кожен володар
