з підполковником Ібрагімовим з місцевого відділення МВС, радист якого, на прохання Єршова, був тепер на п'ятихвилинному прийомі кожну чверть години.
«Як тільки Арбузов вийде з дому — візьміть його», — радирував Єршов підполковнику Ібрагімову.
Вимкнувши рацію, Єршов вийшов із своєї кімнати і покликав Арбузова.
— Я тільки що зв'язався по радіо з Жанбаєвим, — сказав йому майор. — Вам потрібно зустріти його на вокзалі. Знаєте ви його в обличчя?
— Не знаю, — байдуже відповів Арбузов.
— А втім, це не має значення. Ви візьмете таксі і точно об одинадцятій чекатимете його на розі Залізничної і Радянської. Він підійде до машини і спитає: «Чи ви не з промартілі «Зоря Сходу»?» Скажете у відповідь йому: «А чи ви не товариш Каниш?» І якщо все буде саме так — везіть його сюди.
— Слухаюсь, — коротко відповів Арбузов і не кваплячись почав одягатися.
Коли він вийшов, Єршов запалив світло в своїй кімнаті. Це був сигнал оперативним працівникам МВС. Вони мали дати Арбузову можливість відійти далі від будинку і там арештувати, не привертаючи до цього нічиєї уваги.
Томливо минав час. Певно, Малиновкін прибув уже в Аксакальськ і був тепер де-небудь поблизу будинку Арбузова (лейтенанта мали доставити в Аксакальськ літаком). Входити йому в будинок Єршов не дозволяв: Жанбаєв міг бродити десь тут поблизу, розглядаючи, наскільки безпечно буде увійти в дім свого спільника.
Рівно опівночі Єршов увімкнув рацію і настроївся на хвилю, на якій він звичайно підтримував зв'язок з Жанбаєвим. Хоч було очевидно, що Жанбаєв сьогодні не зв'яжеться з ним по радіо, він все-таки пробув на прийомі біля п'ятнадцяти хвилин. А стрілка годинника все рухалася вперед, і до години ночі лишалося менше і менше часу.
Коли годинник показував без десяти хвилин першу годину, Єршов подумав був, що Жанбаєв або не наважився сьогодні зайти до Арбузова, або йому не вдалося добратися до Аксакальська. В цей час тихо, але досить рішуче хтось постукав у найближче до дверей вікно. Єршов підійшов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:
— Хто там?
— Товариш Арбузов тут живе? — почув він голос, схожий на той, яким розмовляв з ним Жанбаєв у кущах по дорозі до Чорної річки.
— Тут, — відповів Єршов, інстинктивним рухом намацуючи пістолет у задній кишені штанів.
— Я від Жанбаєва, — говорив далі той же голос. — Мені доручено передати вам листа і привіт від нього.
— Заходьте, будь ласка, — промовив Єршов і квапливо відчинив двері.
На вулиці і в коридорі було так темно, що майор не міг роздивитись, хто стояв перед ним. А посланець від Жанбаєва (або, може, сам Жанбаєв) поспішно ввійшов у коридор і тихо спитав:
— Ви — Мухтаров?
— Так точно, — відповів Єршов, відчуваючи, як прискорено стало колотитися його серце.
— Погасіть світло в усьому домі і проведіть мене швидше до радіостанції.
Єршов увійшов в дім перший і погасив світло в усіх кімнатах. Потім він провів Жанбаєва (тепер майор уже не мав ніякого сумніву, що це був Жанбаєв) у кімнату, де стояла рація, і причинив за ним двері. Зачекавши трохи за дверима, він незабаром почув, як Жанбаєв включив рацію. Через якийсь час почувся глухий, квапливий стукіт ключа радіотелеграфу. Єршов поспішив до вхідних дверей, які він залишив відчиненими. Освітивши кишеньковим ліхтарем коридор, майор побачив Малиновкіна.
— Весь будинок надійно оточений, Андрію Миколайовичу, — надірваним шепотом доповів лейтенант.
— Поставте людей біля всіх вікон, — наказав Єршов. — Самі йдіть у двір і станьте біля середнього вікна. Два чоловіки нехай обережно ввійдуть зі мною в дім.
Коли Єршов повернувся до дверей, за якими був Жанбаєв, він знову почув виразний стукіт радіотелеграфного ключа. Через десять хвилин почулося, як Жанбаєв вимкнув рацію.
— Мухтаров, тихо покликав він Єршова.
Майор швидко увійшов до кімнати і став біля вимикача.
— Я зараз повинен піти, Мухтаров… — говорив далі Жанбаєв.
Але Єршов, не давши йому договорити, миттю повернув вимикач.
— Ні, нікуди ви не підете, пане Привид! — промовив він голосно.
В яскравому світлі електрики Єршов побачив перед собою чоловіка середніх років, одягненого в казахський національний костюм, і зразу ж впізнав у ньому Темірбека. Тепер, правда, він уже не сутулився так, як раніше, і вигляд його не був непоказним, але не могло бути ніякого сумніву, що він і Жанбаєв — та ж сама особа.
Жанбаєв, здавалось, на якусь мить розгубився, побачивши не тільки Мухтарова з пістолетом в руці, а ще й двох солдатів з автоматами, що стояли поруч з ним. Але в наступну мить якимсь невловно швидким рухом він скочив на підвіконня і, прикривши обличчя полою халата, висадив плечима віконну раму. З брязкотом посипались у двір осколки шибок, і одразу ж пролунав гучний голос Малиновкіна:
— Стій, мерзотнику! Тепер ти нікуди вже більше не втечеш!
…Того ж дня майор Єршов послав на ім'я генерала Сабліна останню шифровану радіограму:
«Знаменитий Привид з усіма своїми спільниками в наших руках. На попередньому допиті він зізнався, що справжнє його прізвище Семюель Крістоф. Габдулла Джандербеков запевняє, між іншим, що правильніше називати його Семеном Христофоровим, за прізвищем батька, білогвардійського офіцера, отамана козачої сотні, який по-звірячому приборкував у 1918 році казахські села і аули, що повстали проти Колчака».
ЗАГАДКА КРЕСЛЕНЬ ІНЖЕНЕРА ГУРОВА
Невдале викрадення
Машину за інженером Гуровим прислали в заміську лабораторію науково-дослідного інституту рівно о першій годині дня. Гуров уже приготувався і, як тільки машина підійшла до головного під'їзду, зразу ж
