лише про речі певні, точні. Ну от, наприклад, про гадану висадку парашутиста. Мені і так мало поки що довіряють, і я дуже не хотів би, щоб у чому-небудь із сказаного мною можна було сумніватися. А в цій випадково підслуханій розмові не все ясно: прізвищ агентів я не знаю; чи саме вони мають зустрітися в кафе «Світлячок» — теж невідомо. Думаю, між іншим, що все-таки вони. І потім, де цей ресторан, в якому місті? Треба гадати однак, що в Москві, беручи до уваги Ленінградське шосе. Коли відбудеться зустріч — знову невідомо. Може, вона вже й відбулася. Як бачите, суцільний туман. На всякий випадок я повідомив про це в Берліні, а вам повторити просто, не наважився. Та до того ж я думав, що ви самі знаєте вже про все з протоколів мого допиту.
«Хитрує він чи говорить правду? Виходить досить правдоподібно», — подумав Кірєєв.
— А ви пізнали б цих геленівців, коли вам з ними довелося зустрітися? — помовчавши трохи, спитав Кірєєв.
— Звичайно, впізнав би! — енергійно кивнув головою Голубєв.
— Будемо. мати це на увазі, — майже спокійно сказав Кірєєв.
… Ввечері, доповівши полковникові Нікітіну результати своєї зустрічі з Голубєвим, Кірєєв зробив висновок;
— Поки що не можу розкусити його остаточна, товаришу полковник. Думаю однак, що повозити його а кафе «Світлячок» треба. Можливо, він і покаже нам цих геленівських молодчиків. І, хто зна, може, вони і виявляться посланцями за плівкою Джонсона.
— А цей «Світлячок» далеко? — запитав Нікітін.
— Далеко. Майже біля метро «Сокол». Доведеться возити Голубєва на машині.
— По дорозі гарненько придивляйтеся до нього, — попередив полковник.
— Це вже само собою, товаришу полковник.
— А як ідуть розшуки на дачі Іглицького-Джонсона?
— Як і раніше, безуспішна, хоч ми промацали буквально кожну пилинку в будинку і кожну пилинку навколо будинку. Зрозуміти не можу, куди Джонсон подів свій фотоапарат! З собою, у всякому випадку, не міг його забрати. Це неможливо.
— Мені спав на думку один випадок з дореволюційного минулого мого батька — старого комуніста! — жваво сказав раптом Нікітін. — Він мені розповів, якось, що. йому довелася одного разу сидіти в тюрмі разом, з карними злочинцями. Цілими днями карні злочинці різалися в «очко». Хоч які заходи вживали наглядачі, щоб відібрати у них карти, — все було марно. Обшуки були і вдень, і вночі, і в присутності арештантів, і копій їх не було — результат був той самий: карти немов розчинялися. І де, ви думаєте, вони їх ховали? У кишенях шинелі то наглядача, то одного із жандармів! Вправність рук, розумієте! А тим, звичайно, і на думку не спадало самих себе обшукувати… — Нікітін весело розсміявся і раптом запитав — Розриєте, навіщо я розповів вам це?
— Розумію, товаришу полковник, — відповів Кірєєв. — Ви думаєте, значить, що і фотоапарат Джонсона де-небудь, в такому місці, в якому нам і на думку не спадає шукати його?
— Все можливо, Антоне Івановичу… — замислено промовив Нікітін і, походивши трохи по кабінету, додав — А чи не поїхати і мені з вами на цю дачу?
Дорожня пригода
Вони виїхали на дачу Джонсона наступного ж дня рано-вранці. Дача називалася джонсонівською лише для зручності, а насправді вона належала радянському громадянинові Лопухову, у якого Джонсон, переховуючись під прізвищем Іглицького, наймав її.
День був ясний, сонячний. Але в Нікітіна всю дорогу виникали тривожні думки. Він повернувся в бік майора, який сидів за рулем, і побачив похмуре, зосереджене обличчя Кірєєва. Видно, він роздумував про щось не дуже веселе.
— А чи не здається вам, що ми придумали за Джонсона такий хід, якого він зовсім не робив? — замислено спитав Нікітін.
— Ні, не здається, — не дуже охоче відповів Кірєєв.
Нікітін замовк і почав уважно роздивлятися на веселий березовий лісок, в який вони звернули з шосейної дороги.
— Після того як ви мені розповіли історію з картами карних злочинців, я ще більше укріпився в своїй думці, — через хвилину заговорив майор.
Він вирулив машину по важкій ділянці дороги, пошкодженої дощами, які недавно пройшли, і говорив далі:
— Джонсон, звичайно, поклав плівку кудись в таке місце, що взяти її не так легко. А те, що поки що ніхто з іноземних агентів не виявляв інтересу до дачі Джонсона, де може бути ця плівка, ще ні про що не говорить. Адже можуть зайнятися нею і геленівські агенти, про яких нас повідомив Голубєв. А може, вони вже і займаються цим…
Нікітін не встиг відповісти, бо машина зробила раптом різкий поворот і мало не наскочила на дерево. Полковник боляче вдарився головою і побачив, що Кірєєв миттю вискочив з машини, вихопивши з кобури пістолет. Оглянувши найближчі кущі, майор повернувся на дорогу і підняв дошку, яка лежала поперек неї.
— От, полюбуйтесь, — звернувся він до Нікітіна. — Бачите, які цвяшки у цій дошці? І думаю, що не випадково. Такі проколи можна було б дістати, що застряли б ми тут надовго!
— Але кому це потрібно було? — спитав Нікітін, уважно розглядаючи дошку, обтикану цвяхами.
Дошка була стара, трухлява, а цвяхи нові. Забиті вони були так густо, що не виникало навіть сумнівів, з якою метою це зроблено.
— Значить, комусь потрібно, — відповів Кірєєв. — Якийсь тип кинувся із-за дерева в кущі, як тільки я з машини вискочив. Скидається на те, що він у засаді був. Коли б ми напоролися на цю дошку і почали ремонтувати машину, міг би і обстріляти нас. Треба буде негайно вислати сюди автоматників, нехай прочешуть цей район гарненько.
— Дуже дивно все це, — похитав головою Нікітін. — А вчора, як мені доповіли, хтось намагався украсти одну з наших машин. Може, є якийсь зв'язок між вчорашньою подією з сьогоднішньою?
… На дачі Джонсона все було гаразд. Молодший лейтенант, який очолював приховану охорону дачі, доповів Нікітіну, що за час його чергування не було помічено нічого підозрілого. Огляд дачі теж не дав ніяких наслідків.
До Москва контррозвідники поверталися мовчки. Несподівана подія надала нового напряму їхнім думкам..
Коли машина вже під'їжджала до Москви, Нікітін перший порушив мовчання.:
— Якщо ця дошка з цвяхами призначалася для нас, то комусь, значить, добре відомі номери наших машин. Чи не поцікавитися в зв'язку з цим нашим гаражем, Антоне Івановичу?
Майор Кірєєв натрапив на вірний слід
