А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
— Що се таке?
Прокiп кланяється, просить.
— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, — нехай i вони щасливi будуть!
Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:
— До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила — випив повно.
Усi пани за ним пiдхопили:
— Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…
Тодi вже й панi:
— Та нехай собi!
Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
Дуже вона гнiвалась на пана:
— Як ти мене пiдвiв! — дорiкає. — Я сього не можу тобi подарувати, як ти мене пiдвiв!
— А тобi, — свариться на мене, — тобi буде!
'Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!' Велико тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мiй!
XL
Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:
— А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг би — крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.
— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
— А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога — догани тобi та муки!.. А боронити — несила… Важко, Усте!
— Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш.
— А може, й справдi так, рибонько!
Та й усмiхнеться i пожалує мене.
Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!
XLI
Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…
Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, — сiла одпочити.
— От уже й лiтечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще свiтить, та вже не грiє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
— Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? — питає мене.
Я гляну — аж справдi коло тину купка дiток.
— А що, дiтки? — питає бабуся, — Чого прийшли, мої соколята?
Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
— Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.
Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
— А то що?
Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, — тiльки залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:
— Се, — каже, — я по яблучку дiткам дала.
— Ти дала? Ти смiла? — заверещить панi(сама аж труситься). — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!
— Я — злодiйка!? — вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.
— Бiльш красти не будеш! — кричить панi. — Я тебе давненько пристерiгаю, — аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!
— Не крала я зроду-вiку мого, панi, — одмовляе стара вже спокiйно, тiльки голос її дзвенить. — Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?
— Мовчи! — писнула панi, наскакуючи.
Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
— Злодiйка! Злодiйка! — картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.
— Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!
— Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до неї; панi — до мене; мiй чоловiк — до панiї.
— Спасибi, моя дитино, — промовляє до мене бабуся, — Не турбуйся, не гнiви панiї.
А панi вже вчепилась у мої коси.
— Годi, панi, годi! — гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. — Цього вже не буде! Годi!
А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:
— Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
— Нi, годi!
Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.
— Що се?
Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
— От твої щирiї душi! — ледве промовила панi. — Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула ще голоснiш. — Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш!
— Що се поробилось? — питає пан на всi сторони у великiй тривозi.
Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, — такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.
— Розбишака!
— Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! — озвався мiй понуро.
— Е, бачу, — каже пан, — тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скiльки хотя!
Панi аж верещить — У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його!
— Вiзьмiть його! — крикнув пан на людей. — Зв'яжiть йому руки!
