— А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!
— Що ж! — кажу;- добрий чоловiк пожалкує!..
На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа… Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело — всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах — смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого… От i росла вона, i виростала.
IV
А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша — от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, — з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама — зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: 'Що вам, Горпино?' Вона тiльки менi рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: 'Не бiйтесь, — каже, — нiчого не бiйтесь!' Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.
— Що се таке?
А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: 'Знала я, знала!'
Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.
Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
— Ти, молодице, вiльностi шукаєш?
А вона:
— Я.
— Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще — негарно буде!
Та й пiшли.
Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї — не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!
I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.
V
Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.
А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?
— Та все менi, — каже, — давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волi!..
VI
А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: 'Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє', та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
— Що тобi, Насте? — питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
— Що тобi?
Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти. — Хiба в їх горя немає, в тих людей!
— То що — горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, — i головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
— Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi їй говорити!
— Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:
— Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!
— А що я тобi казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!
— Панi, — кажу, — панi!
А вона в дверi.
