Він подивився на мене пильно й жінці в вічі, похитав головою.
— О жінко! — каже. — Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: гріх тобі буде!
— Оце мені лиха година та нещаслива! Хіба ж я в тебе наймичка, що мені не вільно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тільки правду щиру сказала!
Покинула вечеряти й з хати пішла.
А старшенька дівчинка до батька:
— Чого се, тату, тітка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати їй сказала?
Брат змовчав, тільки по голівці дівчинку погладив. По вечері зблизився до мене, сів поруч зо мною та:
— Сестро моя, — каже, — не журись, голубко! Досі жили з тобою любенько, треба б так і звікувати. Нас тільки двойко в світі… Подаруй моїй жінці яке там незвичайне слово, зроби мені таку велику ласку, сестро моя рідненька!
— Братику мій, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, — кажу. — Що твоя жінка мене обидила, я їй те дарую, тільки важко мені на серці, братику мій! Нехай поплачу, — полегшає.
— Не плач, сестронько, годі!
— Я, брате, хочу вас покинути.
Він так і стрепенувсь:
— А де ж ти будеш?
— Піду служити!
— Що се в тебе за думки такі, сестро! Зглянься, на бога! — почав вговоряти та вмовляти, й жінку привів, — і вона просить:
— Не кидай нас!
Почули діти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!
— Тіточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобі будем годити, ми тебе шануватимем!
Що против кого, а против дітей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тільки плачу.
А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:
— Спасибі, сестро, що ти моїх діток жалуєш! Та вони без тебе посиротіли б, як без рідної матері.
А я таки маю думку йти в службу.
Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча.
Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, і господарство своє, зросла в розкоші, а доводиться служити за хліба шматок та годити, може, і лихому, і ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпіти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха!
Ніхто мене не жалуватиме; ніхто не сяде, не зажуриться коло мене, ані словця любого та щирого не промовить! Звісно, чужі люди хоч і добрі, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.
IV
Ранісінько-ранісінько піднялась. Усі сплять; іще й на зорю не займається, — імла. Востаннє глянула на діток, на брата. І братової жалко стало. Взяла свій тлумочок та тихенько й вийшла з хати. Іду, іду і не оглядаюсь. От і велика могила, що геть за околицею зеленіє. Зійшла на могилу та й глянула тоді на своє село; а сонечко саме сходить… Село як на долоні, так мені в очах замигтіли білі хати, колодязне цямриння, розквітлі садки й городи. Побачила й батьківське подвір'я, і ту вербу кучеряву, гіллясту, що малою ще дівчинкою під нею гралась. Стою і з місця не зворухнуся, — задивилась.
Що мені там кожна стежечка, кожний кущик знакомісінькі; дивлюсь туди та дітство й дівування своє розкішне, і заміжжя щасливе, і вдівство гірке — все мов по писаному вичитую.
Куди мені йти? Нікого й нічого не знаю, і сум, і неспокій мене обіймає. Чула колись іще од батька- покійничка, що в Дем'янівці живуть якісь родичі наші: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. 'Піду собі до їх, — думаю, — все мені буде охітніше служити, де мій рід ведеться'. Іду шляхом, — боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстріч мені береться. А шлях не спить: то той стрінеться, то інший, то возом їде, то йде.
Вже скільки сіл минула, і козачих, і панських, не забарююсь і не дуже в речі заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янівку, подякую за хліб-сіль та й далі.
Другого дня притомилась я дуже та й сіла спочити в холодку під вербою. Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься; оддалеки гайок синіє, пісочаний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, і вітерець не дмухне — тихо; тільки якась пташка сама собі щебече, наче моя душа бідолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.
Коли дивлюсь — ідуть якісь люди гурбою: і старі, й молоді, і дітвора; зблизились до мене й на добридень дали. 'Добридень! — кажу й собі. — Садовіться, та одпочиньмо трохи'. Бачу, що дуже вони потомлені.
— Звідки вас господь несе? — питаю чорноброву, хорошу молодицю, що дитинку на руках тішила — На прощу ходили, у Києві були, — каже. — А вас куди мати божа та добра доля веде?
— У Дем'янівку, коли знаєте.
— Оце б то не знати, коли самі з Дем'янівки! Се нам цин шляшок із вами; то разом і підемо!
— А чи не знаєте там коваля Ляща?
— Ляща? Який же то коваль Лящ? Ні, серце, не знаю й не чула. Є в нас Лящі, так то не ковалі, а так собі хлібороби, як і ми.
— Спитай мене, молодичко, — озвалась стара бабуся, обділяючи діток, що обсіли її, хлібом і поглядаючи на мене ласкаво. — Я зазнала ще того коваля Ляща і жінку його знала, — нехай над обома земля пером! Добрячі були люди покійнички!
— А давно ж вони померли, бабусю?
— Давненько, моє серце. Вже років із дев'ятнадцять буде. На одному тижні й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше він переставився, а за їм і вона; вкупі поруч і поховали їх. Хата спустіла, бо не було в їх ні роду, ні плоду. Се, мабуть, чи не до них ішла? Може, родичка? Бо вона була здалека взята.
— До їх, бабусю, та лиха моя доля.
— Нехай господь милує! Що ж тобі за пригода така, серце? — Іду служби шукати, то думала, що родичі, то службу мені нарадять, а тепереньки, голівко моя бідная! Не знаю, що й робитиму!
— Шкода жугіитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобі службу нараджу, йди до нашого отця Івана служити. Я в його і хрестилась, і вінчалась, і досі живу, та, мабуть, і вмру у нього. Що то за добрячі люди, старосвітні, прості! Їх тільки двойко, обоє старенькі вельми. Була дочка, оддали заміж, та не довго й погосподарювала — умерла. Дівчинка зосталась, то старі при собі держать унучечку. Славне таке дитятко, що годі! Отець Іван уже дуже старий і темний років із дев'ять, а служби божої не кидає. Дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, — і заборонив. Так люди виходили усенькою громадою просити за його, щоб оставлено. «Люди добрі, - рече їм владика, — коли він такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престолові божому й до кончини його віку; треба тільки мені вивірити на свої очі, що темний сліпець благоподобно службу божу одправляє». Наїхав владика й хвалу богові оддав, що так твердо й не-помилешно темний править службу божу, і хрестом його благословив… Іди до їх, молодичко. Роботи буде небагацько. Здужатиму, то й я поможу.
— Спасибі вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь дає вам усе добре!
— Ну, тепереньки полуднуймо та й поберімось далі. Сьогодні й дома заночуємо, коли бог дасть.
V
