— Я й не збираюсь, — пролунала відповідь, і з-за найближчої виступив широкоплечий чоловік у просторих криваво-червоних шатах, що спадали аж до самої підлоги.
Він мав чорне волосся, темні очі й смагляву оливкову шкіру. Риси його гладко виголеного, загостреного донизу обличчя викликали в мене асоціації з давньоєгипетськими статуями та фресками. На свій манер він був досить красивий, але від його вроди віяло могильним холодом. А коли його погляд на секунду затримався на мені, я відчув, як мене проймає дрож. Його очі були, як дві чорні діри, в їхньому погляді не було життя, в них не було нічого людського, там була сама лише порожнеча…
— Ну от, нарешті ми зустрілися, Інґо, — промовив незнайомець, пильно дивлячись на мою дружину. Інна витримала його погляд і очей не відвела; тільки я один розумів, який неймовірних зусиль їй це коштувало.
— Ти знаєш, хто я? — запитала вона.
— Певна річ, знаю. Адже ти була призначена мені задовго до твого народження. Але той, кого ви називаєте Метром, підло викрав тебе, підмінивши мертвонародженим дитям. До свого сорому, мушу визнати, що я піддався на цей нехитрий обман. Майже двадцять років вважав тебе мертвою, поки ти не виказала себе під час Прориву на Аґрісі.
— Боже мій!… — вражено прошепотіла Сандра. — Отже, це правда. Я не помилилася…
Я хотів запитати в неї, щодо чого вона не помилилася, проте не встиг. Інна вже поставила наступне питання:
— Ти диявол?
Він посміхнувся — певніше, розтягнув губи у віддаленій подобі справжньої посмішки.
— Майже вгадала. Я один з тих, кого невігласи вважають єдиною істотою і називають дияволом. Моє ім’я Веліал, може, ви чули.
— Ще б не чути, — промимрив я, ледве стримуючи нервове тремтіння.
Сандра міцно стисла мою руку. Її долоня була дуже холодною, майже крижаною.
— Той самий… — нажахано мовила вона. — Один з п’яти вищих магів, що служили темним силам.
Сандра говорила тихо, проте Веліал розчув її слова.
— Атож, — ствердно кивнув він. — Тільки нас було не п’ятеро, а набагато більше. І ми вже давно не слуги, ми самі собі господарі, рівні серед рівних нам князів Нижнього Світу. Ще нас називають Повелителями Пітьми та Володарями Потойбіччя, ми приймаємо й ці титули.
Тут у розмову втрутився Штепан. Він хоробро виступив уперед, тримаючи перед собою меч, як розп’яття, і громовим голосом проказав:
— Щезни, нечистий! В ім’я Отця, Сина та Святого Духу. Амінь!
Нечистий не щезнув, зате зник сам Штепан. Ніби в повітрі розчинився. Оце щойно стояв на цьому місці, простягнувши вперед руку з мечем, а наступної миті його вже не було.
— З ним нічого не сталося, — мовила Інна без особливої впевненості, швидше з надією. — Він просто пішов з цього кошмару. Не міг далі його витримувати.
— Можете піти за ним, — сказав Веліал, чим фактично підтвердив її здогад. — Але я певен:
— Ми й так знаємо, що відбувається, — сказала моя дружина. — Ти намагався заманити нас у пастку, зробити своїми рабами, проте твій задум не вдався. Ти зазнав поразки.
— Не поразки, а невдачі, — уточнив він. — Лише невдачі. Я програв перший бій за ваші душі, але остаточна перемога буде за мною. І я зовсім не збираюся перетворювати вас на рабів, щодо цього ви помиляєтеся. Ви з вашою могутністю народжені бути не рабами, а володарями. Навіть Володарями — з великої літери. Якщо ви зробите правильний вибір, то здобудете безмежну владу над людьми в своєму земному житті, а після смерті станете одними з нас, князів Нижнього Світу, рівними серед рівних.
— Твої сподівання даремні, Веліале, — промовила Інна. — Владою ти нас не спокусиш. Ми не з тих безпринципних владолюбців, з якими ти звик мати справу. Ми хочемо
—
— Проте влада буває різна, — зауважив я. — Нас аж ніяк не влаштовує та влада, яку пропонуєш ти.
Веліал перевів погляд на мене. Його бездонні очі, здавалося, висмоктували з мене життєве тепло. Я відразу почав мерзнути і ледве стримувався, щоб не застрибати в марній спробі зігрітися.
— І що ж вас не влаштовує в моїй пропозиції? Тільки не треба порожніх слів про Добро і Зло, Світло й Пітьму, все це дурниці. Забудьте про загальне благо, його не існує. Є лише благо конкретних людей, у даному разі — ваше благо. Я пропоную вам довге земне життя, хіба це не благо для вас? Хіба ви не хочете прожити на Гранях дві, три, чотири тисячі років, замість жалюгідних ста п’ятдесяти — двохсот, що відпущені вищим магам?
— Може, й хочемо, — сказала Інна. — Але нам не потрібне довге життя під чужу диктовку.
Веліал знову розтяг вуста в пародії на посмішку. Видовище було моторошне й огидне.
— А коротке життя під диктовку вас влаштовує? Якщо ви думаєте, що зараз живете за власною волею, то глибоко помиляєтеся. Від самого народження вами невидимо керували, все ваше життя було розписане наперед, навіть ваша поява на Аґрісі була запланована задовго до того, як ви зробили свої перші кроки. Ви ніколи не знали, що таке вільна воля; ваша свобода була цілковитою ілюзією. Вас забрали в рідних батьків і віддали до рук чужих людей, вам навіть не дозволили самим обрати собі пару — ваше знайомство, ваше кохання і ваш шлюб були ретельно прораховані Метром, цим великим комбінатором людських доль.
— На це нам гріх скаржитися, — вперто відповів я, хоча Веліалові слова, мушу визнати, справили на мене неабияке враження. — Ми з Інною щасливі, що зустріли одне одного. І для нас нітрохи не важить, що наше знайомство було підлаштовано. Та й названих батьків Метр обрав для нас чудових — найкращих, які лишень можуть бути.
— А як тоді ваша вільна воля?
— Ми боротимемося за неї. Більше не станемо танцювати під чиюсь дудку. А ти пропонуєш нам замість однієї неволі іншу, ще гіршу. Ми вже мали справу з твоїми слугами. Ми бачили,
— Не сперечайтеся з ним, Владиславе, Інно, — втрутилася Сандра. — Ви йому нічого не доведете, лише самі заплутаєтеся. Розмовляти з дияволом — губити свою душу.
Веліал подивився на неї. На відміну від нас, Сандра не стала вдавати з себе незламного борця, а тут- таки опустила погляд і ближче присунулася до мене в пошуках захисту. Інні це геть не сподобалося.
— А з тобою, праведнице, я матиму окрему розмову, — лиховісно пообіцяв він. — Не зараз, а згодом, коли потрапиш до мене. Я вже приготував для тебе тепленьке місце в своїх володіннях. І не сподівайся, що подарую тобі твоє відступництво.
Сандра затремтіла, як осиковий лист, і нишком доторкнулася до персня Бодуена на своєму пальці. Як і все довкола, він був лише ілюзією, породженою нашою уявою, однак його присутність, хай і уявна, давала їй таке ж ілюзорне відчуття захищеності.
Завваживши Сандрин рух, Веліал похитав головою:
— Перстень тебе не врятує. Я міг би забрати тебе просто зараз, але не стану цього робити. Ти проживеш простою смертною весь належний тобі термін; років через двадцять Владислав уже й не гляне в твій бік, а ще за двадцять років ти сама не захочеш дивитися на себе в дзеркало. Та спершу ти ще раз прислужишся мені — народиш для мене слугу. Дитя, яке ти носиш під серцем, було зачате за моїм наказом, і воно належатиме мені. Жодні хитрощі цьому не завадять. Цього разу призначення здійсниться.
Сандра схлипнула й пригорнулася до мене, сховавши обличчя на моїх грудях. Приголомшений почутим, я обійняв дівчину й винувато подивився на Інну. Вона міцно стисла губи, її лице зблідло, а в погляді застиг невимовний біль…
— Бачу, Владиславе, — озвався Веліал після короткої паузи, — ти маєш великі проблеми зі своїми жінками. А з моєю допомогою ти б легко владнав їх. І тобі, Інґо, я б допоміг.
