менший брат мешкали на Волині, у стародавньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києві квартиру, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.
Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що він — справжнє диво. Просто неймовірне диво, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичним і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.
У захваті від спільності поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна затремтіла, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.
Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, наш візит до університету, дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам’ятну поїздку в тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу — як малі діти.
Якраз тоді виявилася прикра несподіванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версію; ми ж наполягали на другій. Інна страшенно бідкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тільки одну пляшку, тож мені довелося втішити її зізнанням, що я маю два літри домашнього вина виробництва моєї матінки. У відповідь Інна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене і звеліла негайно ж нести вино, бо її дуже мучить спрага.
Мої батьки, аби ви знали, мешкають на півдні, в традиційно винарському краї, а моя мама — геній у царині червоних вин. Її вино має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. Я забув попередити Інну про цю підступну особливість, ненавмисне забув — чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б моїх застережень.
Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили — і не зчулись, як напилися до нестями.
Моя пам’ять запрацювала з перебоями вже на третьому келиху. Останній спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, думаю одну й ту саму думку: „Зараз здурію!“
І таки здурів…
Прокинувшись наступного дня, я дуже здивувався, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. Але я точно пам’ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам’ять огортала щільна туманна завіса.
Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому не довелося. Наступна несподіванка змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись до мене, лежала чарівна дівчина. Інна…
Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно вигукуючи:
— У Багдаді вже за південь! У Багдаді вже за південь!…
Кілька секунд ми дивились одне одному в вічі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла мене охоплювала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.
Раптом Іннині очі сповнились переляком. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.
— Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!… Що ж це таке?!
— Весна, — лаконічно пояснив кіт.
Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, гримнув на кота „Тпрусь!“, відтак сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.
По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками вуст, та вони все текли й текли безперестанку.
— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися… Але не думала… щоб отак…
— Пробач, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я… їй-бо, не знаю, що й робити… Мені дуже прикро, повір…
День був ясний і сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі схопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, втекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води і схлипування.
Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.
Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане на підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, враз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.
І взагалі, я ніяк не міг вирішити, добре мені зараз чи погано. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина — та ще й яка! З другого ж, я напоїв її до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як позбавив Інну незайманості і як позбувся своєї. Казна-що!
Інна досі була у ванній. Склавши одяг на канапі, я пішов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.
Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:
— Але ж гарні ви були вчора!
— Замовч! — гримнув я, а за мить уп’явся в нього стривоженим поглядом. — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!
— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.
— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.
— Ну, і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд.
— Заткни пельку, кажу тобі! — моє обличчя запаленіло від сорому і збентеження, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, ґротескне, ірраціональне…
З ванної почувся Іннин голос:
— Владе!
— Га? — я миттю опинився під дверима.
— У тебе знайдеться щось надягти? Якийсь халатик, абощо?
Я замислено потер чоло.
— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?
— А вона… досить довга?
— Так.
— Тоді неси.
— Більше нічого не треба? — запитав я.
— Ну, іще… оце…
— Гаразд. Принесу й
