Пам'ятай!
Десь поблизу тріснула зламана гілка. Густа крона калини захиталась.
— Хто то?
— Певно, вивірка. З того боку до нас ніхто не приходить, там ущелина. Скажи мені краще, що поробляє Юн.
— Увімкнув радіо «піаніссімо» і слухає «Мазовше» з Варшави. Наш хор передають навіть у космос… Ви знаєте, а там і справді хтось є.
Одігнули гілля. Нікого. Але притоптана трава свідчила хтось тут був. Марцін зазирнув у темпу ущелину, по дну якої зміївся струмок, але за густими верхів'ями вільхи та граба нічого не побачив.
Повернувся до Агнешки. Обіч столика якийсь високий білявий чоловік розвішував на шворці мокру білизну, струшуючи кожну річ окремо.
— З чого це? — спитав він, указуючи на Юнову сорочку. — Яка гарна. Певно, закордонна. Звідки? Цікаво, нейлон чи теж стилон? Спитаю у власника. Чия вона?
— Ох, — знизала плечима Агнешка, — промисловість тепер випускає різні дива, і хіба людина знає, яку надягає сорочку — з вугілля, з соснової глиці чи з молока. Марціне, — покликала, угледівши хлопця, — посидь на галявині! Концерт, напевно, скінчився, — додала стиха, — час на лекції.
І, кинувши на туриста насмішкуватий погляд, зникла у великім наметі.
Навчати Юна нелегко, ця справа потребує такої самої винахідливості, як ота задача про вовка, козу та капусту, котрих слід перевезти човном на той берег так, аби вовк не з'їв козу, а коза капусту…
— Юне, — мовила вона, коли обидвоє вони сіли до столика біля короткохвильовика, — чи можеш обчислити віддаленість твого сонця од нас? Ми дивилися вчора в енциклопедії, що таке світловий рік, пам'ятаєш?
Вона вже переконалась — Юн розуміє все блискавично. Треба тільки пов'язати слово з поняттям, і в ту ж мить виявлялось, що він володіє потрібним, ба значно вищим засобом пізнання.
Замислшись, Юн крутнув на пальці каблучку, де виднілись якісь вирізьблені знаки. Може, то якийсь апарат, а може, Юн просто збирався з думками, дивлячись на неї?
Він рішуч накреслив два кола на клаптеві паперу, з'єднав їх рискою і написав: 11,8.
— Що це, Юне?
— Сонце. Твоє. Моє.
— Що означають оті цифри? Ага… Ти летів до нас. так довго?! Майже дванадцять років. Коли ти вилетів з своєї планети, у нас збігав 1949 рік, мені було сім років і тітка виряджала мене до школи.
Агнешка згадала вулиці в руїнах, будинки, що зяяли пустими вікнами. Робітники накидали сталеві троси на стіни й валили їх. Отак під стіною, яка впала, загинула під час повстання[9] її мати. Вона поспішала на поміч пораненим…
Дівчина зустріла здивований погляд темних очей і опанувала себе. Не можна думати про минуле поруч з Юном, бо не можна про те говорити…
— Скільки ти мав років, коли вилетів до нас? — швидко спитала вона.
— Стільки ж.
— Як це?
— Я спав. І тоді час, — шукав він потрібного вислову, — час буває інший.
— А час на твоїй планеті такий самий, як і наш?
— Ні. Інший.
Марцін занепокоєно крутнися біля намету — хотів швидше розповісти Агнешці про сліди, які знайшов над ущелиною. Станція поволі пустіла. Дехто s туристів пішов до крамниці, інші засмагали на траві. Можна вже покинути варту.
— Агнешко, — зазирнув він до намету, — вийдіть на хвилинку.
— Марціне, — вимахувала вона папером, — заходь! Саме про тебе думала! Дивись! Дивись! Це Юнове сонце знаходиться на відстані дванадцяти світлових років од нашого! Розумієш? Юн прилетів з такого далека!
Хлопець забув і ущелину, і туристів, і все на світі.
— Дванадцять світлових літ, — розмірковував він, — то ми можемо дізнатися, як називається Юнове сонце.
— З якого боку ви прилетіли?
— З південного сходу, — відповіла за Юна Агнешка. — Ти показував мені першого дня, так, Юне?
— Отже, треба зателефонувати до Астрономічного товариства. Цих даних їм досить, аби визначити зірку?
Агнешка підвелася з стільця. Справді, як це їй не спало на думку. Молодець Марцін!
Пошта прийняла замовлення, і телефоністка сама знайшла потрібний номер. Агнешка дякувала з усмішкою, якої телефоністка не бачила, але відчула в її голосі й стала ще люб'язніша. Швидко з'єднала з Варшавою.
— Щиро дякую, — мовила Агнешка, та, почувши чоловічий голос, кахикнула й змінила тон: — Алло! Варшава! Це Астрономічне товариство? Драстуйте! Говорить гарцерська метеорологічна станція в Бсщадах. Вибачте за клопіт, але нам потрібні дані: яка зірка знаходиться на південнім сході, на відстані 11,8 світлових літ од нашої сонячної системи? Ні, для вікторини. Спасибі. Зачекаю.
— Вельми ґречний співрозмовник обіцяв попросити до телефону когось з астрономів, — шепнула вона Марцінові. В трубці зашаруділо, і Агнешка, насупивши брови, ловила кожне слово, іноді підтакуючи.
— Слухайте, — сказала вона по розмові. — Твоє сонце, Юне, називається Тау Цеті. Та зірка Тау — в сузір'ї Цеті, або Кита. То зимове сузір'я, взимку воно піднімається високо на нашому небі, і його добре видно. Влітку сходить рано, важко його побачити, бо висить низько над обрієм. Астроном мені сказав — поблизу нашої сонячної системи знаходиться чотирнадцять зірок, схожих на наше сонце. Поміж них і Тау Цеті. Довгий час в обсерваторії Грін Ненк ловили сигнали з Тау Цеті, та почули тільки невиразні шуми. Нині дослідження перервані, але невдовзі відновляться. Ти допоможеш нашим ученим, Юне!
Щоки їй палали, очі блищали, світле волосся ясніло в сонячному промінні, що пробивалося крізь шпари в наметі.
Марціна аж тіпало з нетерплячки. Юн почав нарешті оповідати про свою планету! Агнешка ж, замість слухати, повторювала давно знані з преси відомості про невдалі спроби людей полетіти на інші планети. Юн дивився на неї і зачудовано глухни.
— Як ви називаєте свою планету, — перебив її Марцін, звертаючись до гостя, — Юне, як ви називаєте свою землю? — І торкнувся його рукава.
Юн подивився на нього, ніби збудивсь від сну.
— Я тебе слухаю…
— Питаю, як називаєте свою планету?
— Атіс.
— А яка вона?
— Колись покажу.
— Намалюй, Юне, прошу тебе! На тобі олівець, навіть в чотири кольори. Батьків!
— Намалюй, — підтримала хлопця Агнешка, — це нам дуже цікаво.
Юн накреслив кулю й намітив на ній обриси невеликого континенту, потім розширив їх іншим кольором. Вони нахилились над малюнком, не розуміючи, що до чого.
— Материк, — поволі проказав Юн. — Материк справжній, давній, а то повий, доданий…
— Ви осушуєте океани, — здогадалась Агнешка, — достоту як у Голландії. Знаєш, Юне, одна з європейських країн чверть своєї поверхні відвоювала од моря. Ця чверть лежить нижче рівня моря. А то що? — показала вона на заштриховані острови, розкидані по океану.
— Острови. Штучні.
— Он як, штучні!
— А які у вас є звірі? — допитувався Марцін. Коли б хоч Агнешка не заходилася розповідати про радянські поселення на Чорному морі й про повітряні міста, які збираються будувати японці!
— Звірі? У воді. Багато.
— Риби?
— І риби.
— Ага, у вас є морські звірі, мовби наші кити або дельфіни. А на материку?
— Теж є.
— А що ви їсте?
— В океані є маленькі… — Юн шукав потрібного слова.
— Планктон, вигукнули враз. — Готуєте його дома чи на фабриках?
— Дома ні.
— Він смачний?
— Авжеж.
— А яка енергія рухає у вас поїзди, освітлює будинки?
Юн замислився і за хвилину мовив:
— Різна. Не така, як у вас. Але сонце і вода теж.
— Ви використовуєте сонячну енергію, — здивовано сказала Агнешка. — Недавно в Америці відбулася міжнародна конференція з цього питання.
Знадвору почувся брязкіт судків. Певне, з табору принесли обід. Дівчина вискочила з намету.
— Марціне, — покликала хлопця перегодом. — Не дивуйся, коли обід буде без м'яса. Вони там не їдять нічого такого.
— Невже?
— Справді. Ти ж чув — вони готують їжу з планктону. І чинить слушно, бо їсти м'ясо — це варварство. Колись і в нас ніхто нікого не вбиватиме Тільки коли це буде?
— Але ж Юн не наїсться! — вигукнув хлопець, зазирнувши до судка. — Сьогодні немає ні галушок, ані пиріжків з сиром, сама шинка з картоплею та
