Фільм був посередній, місцями досить нудний. На молодіжно-виробничу тему. Світлана виконувала другорядну, хоч і чималеньку роль. Вона мимохідь з'явилася в двох епізодах на початку, але десь посеред фільму несподівано виступила на передній план, цілком заповнила досить тривалий епізод, який немовби випадав з ряду інших епізодів, був сам собою.
… Славного, роботящого молодика покидає жінка, така собі сучасна Афродіта в перуці й модних штанях. Її почасти можна зрозуміти: чоловік з ранку до вечора на роботі, приходить стомлений, як чорт, брудний, сердитий, його бригада серед відсталих, з роботою вони не встигають, у них чогось там не вистачає. Зрозуміло, що йому не до ніжностей, не кажучи вже про танці, гулянки, про гостей. А їй набридло, вона хоче жити так, як доти жила у мами. Було б у неї серйозне, потрібне діло — все могло б скластись інакше. Але вона уперта і примхлива, вважає, що її фах лікаря-косметолога дуже престижний, хоч усім зрозуміло, що на ударній будові людям поки що не до косметики. От вона й нудиться без діла, не знає, куди дітися, фліртує з ким попало. Чоловік розуміє, що він помилився в ній, що нічого вже не виправити, розриву не уникнути. І ось відбувається остання розмова, далеко не оригінальна і загалом зайва, бо все й без того ясно. Він уже не переживає, для нього це навіть обтяжливо — скільки можна про одне й те саме!.. А вона поводиться, як справжня міщанка: говорить банальності, кривляється, ділить спільні речі на «мої» і «твої», залишає йому десятку на прожиття «до получки» й по телефону викликає таксі.
А потім обоє замовкають, тільки тепер зрозумівши, що це вже все, кінець. Він одриває погляд од вікна, дивиться на неї. Дивиться звичайно собі, без осуду і навіть без туги, як то личило б у такій ситуації. А проте дорога кришталева ваза — матусин подарунок — чогось випадає у неї з рук, розбивається на друзки, одначе жінка не помічає того. Вона, мов заворожена, дивиться на чоловіка, силкується щось сказати, але тільки безгучно ворушить губами. І враз — мов передсмертний крик, у якому нема вже ні благання, ні надії, лиш відчай:
«Володю! Я старалась і не змогла… Прости!» І прожогом до дверей, стрімголов по сходах униз, бігом, не оглядаючись, на вулицю, де вже під'їхало таксі.
І все. Більше про цю жінку — ні слова: до всіх дальших подій фільму вона не має ніякого відношення. До героя, здається, теж. Хоч у фіналі, коли все вже закінчується благополучно, виробниче завдання виконано достроково, а керована героєм бригада з відсталих виходить у передові, в молодіжному кафе, де вшановують переможців, настає коротка хвилина ніяковості: бригадир на півслові уриває тост і вибігає на вулицю — у вікні мелькнув знайомий силует. Та ба, він помилився — повз кафе пройшла інша жінка…
Щойно спалахнуло світло, в залі почулися непевні оплески. Хтось кинув докірливо:
— Товариші, треба ж розуміти!
А моложавий брюнет, що сидів праворуч біля Віолети Максимівни, підвівся і, вдячно всміхаючись, кивнув тим, що аплодували. Оплески стали дужчі. Аплодували вже навіть у сьомому ряду: Віолета Максимівна відірвала від очей мереживну хустинку, поцілувала в лоб брюнета, який поштиво схилився до неї. І тоді, немов по команді, до нього з усіх боків потяглися руки.
— Хто це? — запитав Білякевич у оператора.
Той здивовано глянув на нього, поблажливо всміхнувся і тільки потім відповів:
— Сергій Любарський, режисер-постановник фільму, який ви так уважно дивилися.
Публіка розходилась повільно. Чи не кожен другий намагався підступити ближче до Любарського, потиснути йому руку, привітати з творчим успіхом. Про Світлану, здавалося, забули. Навіть близькі її відступили, лишаючи на першому плані режисера-постановника, який, виявляється, спеціально приїхав з Києва на цей загалом ординарний перегляд. Треба віддати йому належне: він перший згадав про Світлану. Пробираючись до виходу, Білякевич почув, як Любарський комусь казав:
— Епізоду «Розмова» у сценарії не було. Він з'явився, коли вже знімали фільм, виник немовби сам собою. Хоча ні — його створила Світлана. Від початку й до кінця. Тут її ідея, її текст, її трактування. Я тільки вніс деякі корективи. Так, ви маєте слушність — вона була не просто талановита актриса, а художник у повному розумінні цього слова. Її творче бачення просто вражало оригінальністю. — Любарський говорив як людина, котра знає ціну своїм словам, але в його підкресленій певності вчувалося щось нещире, штучне.
Людей у залі ставало менше й менше. До дверей пішли вже близькі Світлани. Вони стиха перемовлялися, зітхали, витирали очі. Білякевич звернув увагу, що найгірший вигляд мав Микола Кравець. Чоловік Надії Мелещук був блідий і немовби схвильований. Раз у раз оглядаючись на закутану в шаль дружину, яка підтримувала під руку матір, Микола наче поривався скоріше піти звідси.
Коли вони були вже біля дверей, Віолета Максимівна зупинилась на мить, підвела стражденне лице, щось тихо сказала дочці. Надія зиркнула на неї, і Білякевич побачив її обличчя й погляд — гострий, нетерплячий і наче злий, Віолета Максимівна аж відсахнулась. А підполковникові раптом здалося, що це її він тільки-но бачив на екрані — так схожі були сестри.
На вулиці стояло з десяток легкових машин. Білякевич спинився поглядом на двох «Жигулях» — синього кольору й бежевого, машинально подивився на їхні номери.
Любарський і Віолета Максимівна з чоловіком сіли у «Волгу» обласного управління кінофікації; Микола Кравець з дружиною, Максим Гнатович і Розалія Яківна — в новенький «Запорожець». А Гурний, Кушнір, Наталя Літинська і Алла Храпаль підійшли до бежевих «Жигулів». Білякевич бачив, як Гурний хазяйновито відімкнув дверцята й сів на місце водія, а вже потім у машину втиснулись усі інші.
Білякевич кивнув Ляшенку, й той попрямував до оперативної «Волги». Підполковник хотів було рушити за ним, але саме в цей час побачив сивого. Їхні погляди стрілися, сивий усміхнувся, кивнув і одразу ж підійшов.
— Якщо не помиляюся — товариш Білякевич? — запитав з легеньким польським акцентом. — Не впізнаєте? Станіслав Терлецький, працівник музею образотворчих мистецтв. Точніше — колишній працівник, бо я вже рік на пенсії.
Тепер, коли Терлецький назвався, Білякевич згадав його. Колись він проходив як свідок і до певної міри як експерт у справі про пограбування історичного музею. Згодом з'ясувалося, що пограбування інсценував один із співробітників музею, намагаючись відвести від себе підозру у привласненні довірених йому художніх цінностей — старовинних келихів, ваз, годинників… Деякі з тих речей музеєві подарував Терлецький, у якого була унікальна колекція антикваріату. Більше вони не зустрічалися. Тепер Білякевич відчув, що Терлецький підійшов не просто так собі. В пам'яті зринули слова з рапорту Глушицького про чоловіка, який 19 серпня приходив у номер до Світлани Мелещук: «… літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень…» Підполковник непомітно перевів погляд: великий золотий перстень з опуклою печаткою виднів на підмізинному пальці правої руки Терлецького.
— Ви в центр? — поцікавився Терлецький і одразу ж запропонував: — Якщо не заперечуєте — можу підвезти. — І він рушив через дорогу до синіх «Жигулів».
Якийсь час їхали мовчки, чекаючи, хто обізветься перший, хоча шукати нейтральної теми й не треба було — говори про щойно бачений фільм, та й край. Але говорити про фільм означало говорити про Світлану, а їм обом не хотілося фальші. Нарешті Терлецький не витримав:
— Даруйте, забув ваше ім'я, по батькові?
— Віктор Михайлович.
— Знаєте, Вікторе Михайловичу, я тільки один раз стикався з карним розшуком. Пам'ятаєте Зенона Тиркала з історичного музею? Дріб'язковий чоловік був, а просто кажучи — пройдисвіт. — Терлецький сердито пирхнув, але одразу ж усміхнувся. — Моєю особою цікавився в основному відділ боротьби з розкраданням соцвласності та спекуляцією. Колекціонер антикваріату — постать у нашому суспільстві, безперечно, підозріла,
— Я так не думаю, — заперечив Білякевич.
— Виходить, я в ваших очах не спекулянт? — жваво підхопив Терлецький.
— У мене нема причин вважати вас за спекулянта.
— Що ж, спасибі й на цьому. А все ж, признайтеся, ви дуже хочете знати, чого я приходив у готель до Світлани?
Прийом був сміливий, хоч і не новий: Терлецький завдавав, так би мовити, запобіжного удару, мета якого — ошелешити, спантеличити супротивника.
— Вгадали, — кивнув Білякевич, намагаючись зрозуміти, як Терлецький узнав, що ним зацікавився карний розшук. — То чого ж ви приходили?
— Я купив у неї кілька батькових малюнків. Андрій Мелещук був досить своєрідний рисувальник.
Білякевич відзначив поквапливість, з якою Терлецький зробив це признання. І ще подумав, що він готувався до цієї розмови.
— Ви колекціонуєте й малюнки?
— Графіку. Окремі речі. — Він трохи помовчав, немовби щось зважуючи, і додав: — Якщо хочете, можна заїхати до мене, я покажу ті малюнки.
Терлецький явно поспішав виправдатись.
За кілька кварталів до центру Гурний звернув у провулок, зупинив машину біля невеличкого бару, затиснутого між конторою транспортно-експедиційного агентства і продовольчою крамницею. Першим вийшов Кушнір, за ним — дівчата. Кушнір жестом запросив Гурного, той спочатку заперечливо хитнув головою, потім, видно, передумав, теж вийшов з машини, замкнув дверцята.
— Зараз хильне сто п'ятдесят і знову за баранку, а там і дорожня пригода… — докірливо озвався шофер-оперативник, наче Гурний міг почути його.
— Сподіватимемось на краще, — по-філософському мовив Ляшенко, виходячи на тротуар.
«Жигулі» були не з нових, візерунок на шинах уже добряче стерся, на бампері та дверцятах помітно сліди рихтувань, колір свіжий, — видно, машину недавно ремонтували.
Ляшенко вчасно відступив, перейшов на другий бік вулиці — з бару вийшла вся компанія. Капітан чув, як Кушнір сказав:
— Я пройдусь пішки.
Він потис руку Гурному, вклонився дівчатам. Гурний відчинив дверцята машини. Алла Храпаль одразу ж пірнула в них, а Наталя не поспішала. Гурний, уже сидячи за кермом, гукнув її. Наталя хитнула головою:
— Я теж пройдусь. На все добре.
І, повернувшись, швидко, мало не бігом пішла вулицею. Машина рушила вслід за нею. Догнавши Наталю, Гурний зупинився, вискочив на тротуар, схопив дівчину за руку.
— Пусти! — рвонулась Наталя.
Гурний круто повернувся й рушив до машини. Одвіз Аллу додому, потім довгенько кружляв по місту, здається, без якоїсь певної мети. Вже смеркалось, коли він, обігнувши парк Шевченка, під'їхав до Будинку художника, вийшов з машини, штовхнув двері центрального входу.
За якусь хвилину в ті ж двері увійшов Ляшенко.
