Але Олена Бойчук забула то заклинання і вже написала мені в листі з Голов: “Здається, він сказав двоє слів наподобі “чала-чій” — це, може, не точно, бо то більше тридцять років, як мені Юрій Курлей розказував — той дідок багато знав, але єго уже нема”.
То-приходить Бабій на умовлене місце, що засунулося від дощів. А мав сказати .“чала-чій” на тім самім місци, де брав позику. Що робити? Бабій прийшов рівно за рік з кітликом у бесагах, а то — засув. Чує — а там плаче хтось. Дослухається, призирає, а то малі бісенята:
— Нашего дєдю сегодне убыв грім, та й ми не годні найти, де гроші поклав...
Бабій тогди нічого не каже, лиш вертає назад. За пайку тих грошей кладе каплицю на Вигоді, недалеко свого грунту.
А Сатана все-таки зімстився — зірвав дах разом з хрестами та заніс далеко... Це вам розкажуть і в Красноїлі, і в Головах, і в Устєріках — так було.
Цікаво, хто тепер орудує в тій каплици, що стала Музеєм атеїзму — Бог ци чорт?..
З цими дідчими грішми мали дочиніння колись гуцули. Таже золотими опасками обшивали довкола крисані, носили за позолоченим ременем золочені кріси, пістолі, топірці.
І моя фамілія Задурєків із потоку Фудутова добре користала. Є про то опришківська співанка Довбуша:
(Тота Задурєнка мала 25 дітей, а її донька — 15).
Кажуть, що від Задурєнки “...пишли на Писаний Камінь, закопали там решту золота та й заклєли. Довбуш на камени підписавси, виліз на самий верх на плитє та став си дивити на Чорногору за тим євором, пид котрим вин родився. Пидскочів угору, аби ліпше уздрів, та й камінь пид ним заваливси и розлупавси. А єк Довбуш падав, то зачіпив опришка, шо тримав мідний котев з черленими — так тот збанок упав разом из грішми у шпару. И тепер там пид плитєм є. Але на тим місци зробиласи керниця”.
Є на Писанім Камені і підпис Довбуша, є коло него і студена головиця.
Все чомусь там, де були “погані” гроші, западається — засувається земля...
От і в Ростоках. Малою я пастушила з Коцем і Штефаном Василя Раб’юкового, що жили над плесом на Горбі. Бувало, згримає, зблискає, а ми бігом до першого-ліпшого дерева, малюємо хрестик і вже там переховаємося лиху хвилю. Овечки коло нас туляться, дощ ллє, а ми хрестимося, як блисне, і віримо, що дерево з хрестиком блискавка не вб’є.
— То ангел у чорта цілить, — - каже старший Коцьо. Мій дідо єго, щезника, видів, так, як я вас. Казав, що такий панок невеликий, у чорному капелюсі, лиш з ратицями і хвостом, як оця овечка.
Ми слухаємо і тулимося гурту одні до одних — менші і вже школярі — від холоду чи від страху, і овечки тиснуться коло нас. Довкола стемніло від плови, лиш блискавка освічує видряпаний хрестик на старій смереці. І ми вже десь у давнині, в інакшім світі...
Старий Николай Раб’юків любив пити. Жив у Жолобі, за теплицею, недалеко від нас. Він найшов кітлик червінців. Але той каже:
— Дай за то душу.
Раб’юк думав-думав і надумав дати душу хлопця-старчука, що ходив, просячи, коло хат. Привів того хлопця, а то єму каже:
— Ні, мені не треба цеї душі. Вона несвідома, що з нею роблять. Дай свідому.
Тоді Раб’юк приводить на то місце свого найменшого сина, калікуватого.
— Живого не требую. Ти вбий єго і так дай мені...
Повів Раб’юк сина додому, опам’ятався, що він задумав дитину згубити свою за дідчі гроші, — і відніс тоти гроші назад.
Витак сини випитували, де тоти гроші, а він пообіцяв, шо покаже, як буде умирати. Але не сказав і перед смертю. Його дуже просили сусіди, рідні, аби показав, де то місце — щоби хату на нім не поклали, а вік не показав. Потому копали-рили, але нічого не знайшли.
І той Жолоб засунувся. Уже при моїй пам’яти — десь по войні. Такий засув великий — скала урвалася, і засипало рінню кавалок Жолоба. Потому то заросло багною, мохом, травою, і ми ходили у Жолоб збирати дикі полуниці-хруставки. Хрусткі на зубах, великі, солодкі, вони там були найліпші. Над Жолобом висить величезний камінь, у давнину на нім стояв хрест у дашку, а тепер олень з бляхи і синьо-жовтий прапор. То камінь Довбуша у Ростоках. Там, на самім вершку, водяться гаді цілими кублами. Ми, бувало, збирали всілякі ліновища — сиві, чорні, крапкаті. Під каменем жила мамина старша сестра Гафія, то у неї гадини любили у печі теплій сидіти. Я приходила і це виділа. Тітка спершу воювалася з нечистю, а потому привикла: то її не чіпало. Най собі гріється! А на самім Жолобі Николай Клішишин поклав стайню і каже, що, певно, на тих дідчих грошах побудувався, бо ніяка маржина йому не ведеться... Вуйко Николай уповідає також про свого вуйка Дмитра Семенищукового з Білоберезки, що найшов на полонині Гоїччині, нижче Штефульця, кіт-лик грошей. Приніс він то до стаї та й поклав на подрю до будзів. Мав у село брати. А то вночі так подрями гриміло, що Семенищуків не міг уснути, не знав, де із страху ховатися. Але вже якось перетерпів ніч, а рано утік із тим у село. А під попом у Білоберезці його з тими будзами сиру і кітликом грошей перестріло і перевернуло у берег. Діставси до себе, і дома його карнувало, не давало цілими ночами спокою. “Я віддам”. Як це сказав, перестало гриміти й трясти подами. І мусив відвезти той мідяний кітлик назад. Але на тому не скінчилося. Семенищук собі зачєв позичати тих грошей. Позичав і купував у Загір’ю на Буковині ягнята на продаж. Завше ще перед ярмарковою брамою у него тоти ягнята розхапували — дуже купці йому велися на товар. А віддавав лиш то, що зверху виторговував. І так позичав, мав прибуток, а що понад ціну — то відносив.
— А кому він віддавав, хто там був?
— Єк відносив позичку, то нікого не було, лиш якийсь дрізд посвистував або ще щось живе — якась диханя покажеться, а так нікого не видів.
Але він знав, що мусить віддати. Без жарту.
Каже мені Олена Бойчучка якось:
— То лихо, що ви дачу збудували, а не жиєте. В хаті треба жити, аби си біда не заплодила.
— ?..
— А то так. Хата має душу, єк людина. Має вікна — очі, лице, подобу свою кожда має. Не думайте, шо то так собі...
— Десь колись у неділю їдемо, щось там робимо.
— У неділю ніколи нічого не робіть. На то Свята неділя, аби не ділати; на то є цілий тиждень. У Красноїлі один робив... Але я вам розкажу за порєдком. Там є озерце. Глибоке, не заростає. Це озеро на Бельмегівськім груші. Дідушки, Панковичі, Бельмеги — богачі красноїльські (зумисно пишу, як чую — “богач”, а не “багач”, бо від “Бога”). На тім місци, де озеро, була хата, жив ґазда. На Великдень йшли попри хату люди до церкви, а чоловік рубає дрива коло хати. Люди до него: “Христос воскрес!” А він; “Брешеш, єк пес”, — та й далі рубає. Люди пішли собі до церкви святити, а як вернулися з свяченими пасками, то там, де була хата того ґазди, зробилоси озеро — шє видко було дах углибині. Довго було трошки даха видко у чистій воді. Десь із 10 метрів озеро, краї зарослі, а середина — ні.
Отакі-то Голови! Голівці зчаста кажуть на село Річка. Бо то колись богач Дідушко мав багато коров, наробив жолоби і пускав молоко з верха у долину. А хтось то йому назбитки зрунтав: молоко пішло річков. Тому й село назвали Біла Річка. Є присілок Чорна Річка. Як Черемош — Білий і Чорний. Мені виглядає, що ці назви за кольорами: “біла”, “чорна”, “красний” залежить від розміщення до сторін світу.
— На однім селі тілько всього збіглося: і Клям, і Дідушко з його страшною пригодою, і Лука Гарматій, і...
— Чікайте, то шє ни все, — делікатно, як завше, каже опришківська онука. — Я вам про діда Подама не розказала...
— Подам... Подам... Щось я таке десь чула. То не Шпитко часом? Не той, що ребра у него зрослі з клубами? — нагадую з дитинства розповіді керманичів.
— Той. Федір Шпитчук. Але в селі усі на него казали Подам.
Про цего дідка ходять горами легенди. Іде Подам плаєм, видить; Мимлик б’є волів, шо не годні ковбки дерева витягнути на горб. “Не мучій телєта, розпрєгай, я тобі зараз це піднесу”. Узяв Подам корчугу разом з ковбками та й підніс д’горі на рівне і каже: “Тепер запрєгай”.
Оленка Бойчук пам’ятає, шо цей дідок був середнього зросту, але доста широкий у плечах, мав коротку, дуже грубу шию, груди видуті, люди говорили, шо в него дубелтові ребра спереду і ззаду зрослі з клубами, тому такий дужий. Говорив тихо, бо мав сильний голос. Раз прийшов у сільраду, а дєдя Олени був там
