Підполковник був тяжко поранений в Афганістані. Не так в плече, як в душу...
Він заплакав. А я не зовсім сприйняла його тривогу. Ми з ним були так собі...
Я вже знаю: це стріляє снайпер. А це з-під нашої казарми 'відцокуються'. А оце трасують, як феєрверки, міномети.
- Красиво...
А щоб ти впився, Андрійку. Лежиш горілиць на розбомбленому третьому поверсі і фільмуєш небо. Тобі красиво... А мені зась. Мені 'ану, марш вниз!..' Отакий ти друг. Та я онуків, Анютку і Любавку, залишила, щоб це тут побачити. Мої мама, доньки Люда й Оленка, не сплять - журяться, бо я поплелася дивитися на це пожарище посеред Європи, а ти мене вниз женеш...
Не йду. Лягаю на мокрий рубероїд, просто в калюжу, під бронежилетом хлюпає, але вперто споглядаю ті вогняні траси під Божим небом, воно перехрещує небеса, а я молюся за Боснію, за її діточок, а перед очима заплакані мої Любавонька й Анничка...
Сердилася на Андрія.
І вже в Загребі, по той бік небезпеки, зрозуміла його захмілені слова:
- Оце п'ю, пані Маріє, від щастя, що не везу 'груз двісті' вашій родині...
Вибачай за непослух, Андрійку. Я не знала. Ще й серджуся, що ти напився у Загребі. А я й пити не вмію. Зате вміла відтак кілька місяців дивитися в стелю та лити сльози.
- А не ліпше було знімати стрес там?
Та ліпше, Андрійку. Але вже пропало. Думала, ти молодий, вдаєш із себе героя, ото й не слухала. А тепер маюся. І сварив за діло. Як влучило мінометним снарядом в будинок, як ми повискакували, дивлюся ти знімаєш на камеру те страховидло. А на мене як гаркнеш:
- Каструльку!..
Я вибігла без шолома. Не до нього було. Потім мусила шукати, бо то був позичений у голландського майора Фалка, графа Фалка, як він себе величав. Мій, що обтівк вуха, поклали на полицю, а м'якого всередині дали поносити друзі-голландці. Вони ж дозволяли мені телефонувати додому, до Оленки. Але я не заставала її ні разу і дуже з того гризлася.
- Зараз побіжимо шукати Оленку, ото бідна голова, ото клопіт, Оленка пропала, може на танці пішла без дозволу...
Андрій правильно кепкував з мене.
Тут навіть по радіо не чути української мови. І наші хлоп'ята тужили на чужині. Читали біблії, що ми їм привезли, поезії - мабуть, так вдома ніколи до рідного слова не припадали.
Я подарувала їм пісню і вони часто співали її. Це була перша пісня про них.
Скоро вже зима,
А листів нема -
Їх по світу
крутять крутежі...
Вітри буйнії,
Ви у Боснії
Милого від кулі
вбережіть.
Листи на Вкраїну йшли якось через Париж, через усю Європу, довго, по три-чотири місяці - хлопцям неохота було й писати.
А кохані чекали.
А матері молилися.
До бою і після відбою
Я завжди, коханий, з тобою.
Я була перша жінка з України в гостях у наших миротворців. Вони мене мали за маму, за бабусю, за близьку людину Сергійки, Володьки, Ромчики і Сашки... всі-всі горнулися до мого жалісливого серця, писали свої адреси на стрічках мого берета, на оонівськім блакитнім прапорі, на голубому миротворчому галстукові. Я вся була в автографах, в іменах, адресах - в увазі.
Мені було добре.
Я читала їм поезії про Вкраїну, про маму, про кохання. А вони так слухали, як ніколи ніхто мене не слухав.
То був 'той світ'.
Він зустрів нас відразу. Жодного даху в Сараєво це ми побачили ще з літака, коли сідали, а нас із землі обстріляли, а два американські легенькі срібні літачки по обидва крила якось по-небесному підтримували, страхували нас. А ми везли заміну - офіцерів і безвусих десантників. А ще масу книжок і трохи сувенірів.
З нами була два генерали: Володимир Мулява і Микола Цибуленко.
В бетеері летимо кулею по центральному шосе. В Сараєво його називають 'снайпер-авеню'. Тут прострілюється кожен метр. На трасі ані машини, ані душі. Тільки щось запресоване в асфальт, як отой листок з дерева. Але то таки не листок, то була колись чиясь рука, а далі знов...
Ліпше про те не згадувати. Та й машина з оонівським стягом несе нас, як вітер. Обабіч згорілі танки, авто...
Телевишка - без верха...
Будинки для перестарілих - місиво... Ці будинки різних кольорів, яскраві, немов іграшкові - тепер суцільна руїна.
Прецінь, війно!
Будинки всі без дахів, без вікон і дверей - так ось яка ти, війно, ти беззуба, безока, ти - смерть. А так, хати зяють прірвами вікон і дверей, мов людські черепи на 'цвинтарі героїв'. Там снарядами повикидало з могил, ми там ішли з Андрієм - фільмували, а снайпери погрозливо пострілювали по могилах поперед нами: дивіться, а то...
Ага, то ти маєш свою подобу, війно! Пізнаю тебе, нищівнице, на кожному кроці! Ти не вибираєш, ти не даєш вибору. Бо інакше хіба б ти позбавила обох ніжок дитину, яка ще й не бралася ходити. Ох, ти жорстока, вирвистоока, вирвисторота потворо! Як я ненавиджу тебе з першого погляду, не зводячи очей з твого творива, чекай-чекай, ми зафіксуємо тебе, страхопудну, ми покажемо світові, розпусному, безпечному, відригаючому із ситості, невинних, голодних, конаючих у муках. Може світ упізнає свої гріхи, хоч трохи покається перед третім тисячоліттям. Чи гикне, жуючи жувачку і - провалиться в тартари?..
На війні нема найголовнішого - логіки.
Тут усе догори дном. І танки, і дерева, і саме життя.
Той світ.
Ми були на тім світі.
Шириною з Боснію.
В Часі - хвилиною по снайпер-авеню і вічністю для багатьох: сербів, мусульман, хорватів. І для тих, що хотіли їх помирити.
...І для шести десятків українських юнаків. Царство їм небесне!
По снайпер-авеню потім їздили ми з Андрієм із нашою 'панісонькою' на телецентр до сухенького, як фільмова плівка, директора телецентру Мімії.
Цією трасою смерті подалися ми якось у гості до Хашіми.
Хашіма добре володіла російською, вона вчилася у Москві, чоловік її там працював. Доктор слов'янської філології - молода вродлива жінка була перекладачкою в українському батальйоні. Її трирічна дочка народилася на війні і бавилася воєнними забавками, ховаючись у підбитих танках і авто зі своїми ровесниками.
У Хашіми в гарній світлиці білосніжна скатерть на довгому столі. При столі гості: сусід-хорват, овдовілий у війну, сусідка-сербка з аристократичним профілем, дві боснійки.
- Ми ніколи не казали: 'сербка', 'хорватка' чи там 'католичка', 'мусульманка', ми всі була боснійками на праці, на пляжі.
- Наші родини переплелися, то що ж нам тепер робити?
Хашіма зварила каву (ми привезли і каву, і воду) на вогнищі з паперу.
- Моя дисертація гори вона синім вогнем, випила чимало крові...
Хашіма жартуе. Аби не плакати. Її 'воєнна' дитина, обмащена дарованим шоколадом, влітає і вилітає з хати.
Як тут гарно! І люди чудові, дружні, розумні. Навіщо їм ця безглузда бойня?
Ліпше сидіти отак, гомоніти, а за вікно не дивитися. Та раптом спалахнуло. Власне у вікні. Осліпило й оглушило. Андрій вилітає надвір. Я за ним. Вдарило снарядом будинок поруч. Може, когось із наших гостей. Андрій фільмує цей жах. І лається. І проганяє мене, бо я без шолома, плутаюся під ногами, як він каже.
Не прощаємося. Швидко їдемо назад. Автомобіль чи й броньований? Подумки жалію молоденького Сашка-водія, Андрія, його малих синів, Аллу. Хоч би проскочити. Більше так ризикувати не можна. Хоч ми й відчайдухи, але ж наші близькі - про них подумаймо...
Мчимо по снайпер-авеню. Мимо обвугленої найбагатшої в Європі бібліотеки. Мимо безверхої джамії, мимо костьолу з простріленою на фасаді іконою Божої Матері, мимо православної незачепленої церкви. Отут, на малім п'ятачку, всі вмістилися, всім була затишно, за віщо Бога так прогнівили?..
Кривуляємо завулками. Сашко знає коротший шлях. Сашко - водій досвідчений, вже рік тут. Чудово розмовляє англійською, спілкується французькою. Так вже впевнено веде 'газик', як свою мінібронемашину француз Ерві. Ерві мій 'водій'. Так би мовити, екскурсовод по війні. Це він мене навчив, як вітатися із сербськими вояками, а як, і не дай Боже помилитися, із боснійськими.
До сербів піднімаємо три пальці правиці, а до боснійців два. Сербам показуємо голубеньку пластикову перепустку, боснійцям білу, журналістську, глибоко сховану.
Ціла політика. По одинадцять разів на день перетинаємо лінію фронту. Вітаємося. Нас перевіряють. Андрій лежить у мінібронетранспортері між двома патронними скриньками, я трохи збоку, Ерві за кермом. Наше 'авто' 'Пума' дуже маленьке, оснащене боєснарядами, швидкісне. Ерві - низенький, чорношкірий француз, з постійною посмішкою на устах. Він трохи пишається: возить представників Міноборони України. Він не зухвалий, як більшість французів тут, Ерві
