- Поспиш і підемо.
- То розкажи ще про Бабу-Ягу, - Максим влягався на ручку і лагодився під казочку спати.
А до Баки-Маки, однієї з різноликих Бак-Мак, вони ходили того літа щодня. Бака-Мака забирала з бабусиної руки одну гривню і гоцала Максима разом з гамірливою компанією його дво- і трирічних друзів півгодини на своєму гладенькому, пружному, ґумовому череві.
Замешкала Бака-Мака в Ботанічному саду, недалеко входу. Високий, понад дерева, червоно-зелений клоун збирав дітвору і витрушував останню гривню з маминих гаманців.
Його трусило мотором, а він підкидав дітей, розпашілих з радості.
- Давай, купимо чіпси?
- Ні, хочу на клоуна...
- Може, ліпше морозива?
- Ні, туда.., - тягла дитина матусю до ґумового велетня, що кивав надутою головою, зазиваючи всіх охочих пострибати.
- Хоч би вже на море відвезли цього боввана, - нарікали матері. - Клоуна посеред літа складали в причеп 'Запорожця' і везли до моря заробляти гривні у відпочиваючих.
- Уже темніє, пора додому.
- Ще трошки...
- Ох, цей клоун!
І жодна дитина не рушала з місця, аж поки ґумовий велет, глибоко зітхнувши, не віддавав 'дух' і не опускав голову додолу. Все це діялося повільно, він ослабав знизу, аж врешті перехилявся і ніби кланявся дітям та вибачався у матерів. І 'йшов” на спочинок.
Діти верещали, хапали його за охлялу голову, шарпали за 'ноги' і розчарованими поглядами проводжали причеп із ґyмовим згортком до завтра.
- Спи, Максимчику, засинай, бо вже скоро вечір, а нам же в Ботсад іти.
- До Баки-Маки?., - 'гумовим' язиком сонно лепетав малюк.
У Ботанічному саду майже всі діти і їх матері говорили 'по-київськи', цебто, по-російськи. Максим мовчав, він і так був 'замкнутим', а ще й мови російської не знав. Удома всі говорили з ним і між собою українською.
- Як ти називаєшся?
- Масєм.
- А де ти живеш?
- Києві.
- А де у Києві?
- Пецеську.
- І хто ти є?
Максим трохи сором'язливо бив себе широкою долонькою в груди і тихо проказував:
- Я - українець.
- Как тебя зовут? Ну скажі - как? Как?..
- Кака?.. - розгублено озирався довкола Максим, не розуміючи, що від нього хоче чужа тітка чи дядько.
Але вдома він дражнив бабусю:
- Нє хацу, - сирок з молочної кухні уже ставав йому поперек горла; щодня отой сирок, ні тобі цукерочку чи пряничок - ковтай, давися: 'сирок, м-м-м, який добренький... ану гам-гам.'
- Баба-Яга казе Масємові: 'Я пліду і тєб'я забілу.' - Як-як?..
- Я пліду і тєб'я забілу.
- Де ти це чув?
- Баба-Яга сказала, коли Масем бабусю не слухав і не хотів засинати.. .
- Ану розкажи, як то було? - страшенно зацікавилася бабуся. То було щось геть нове і вимовою і змістом.
- Ти локазувала пло Бабу-Ягу і плосила, аби Масєм спав. Масєм затулив очка і не хотів спати. Тоді Баба-Яга сказала: 'Я пліду і тєб'я забілу!..'
Так і сказала... Оте 'тєб'я' (не 'тєбя', а російське, чисто по-українськи мовлене через апостроф) бабусю-гуманітарія вразило і на довгі дні кинуло в роздуми. Чому Баба-Яга з Івана - Малковичевої абабагаламагівської добротної української книжки, з численних видуманих нею самою казок раптом заговорила до її онука російською - це була велика загадка.
І вона винила Ботсад.
Але Ботсад вину з себе скинув, як листя осіннього дня.
А було це ще влітку.
Ішли вона з Максимом через ботсадівські горби навпростець до свого гурту. Внизу межи рідкісними деревами і кущами гомоніли діти, сиділи на траві матері Максим вів бабусю 'горами' і 'долинами', показував: 'Бацись - Бог', - золото Іонівських хрестів; раптом застиг перед гарно завитою у білу шовкову шалю і вдягнутою у сіру ситцеву квітчасту сукню літньою жінкою. Максим аж присів і пильно-моторошно, що так було незвично для нього, 'замкнутого', вдивився в її сиві усміхнені очі. Жінка покинула збирати якісь трави і також очікуюче дивилася на кучерявчика - що він хоче?
- Ти Баба-Яга? - зі страхом і нотками прихованої радості від імовірної нарешті зустрічі випалив Максим.
Вона всміхнулася до нього всім своїм світлим видом і кивнула, таємниче закусивши нижню губу.
- Ти мене забереш?..
- Ні.
- А цому?
Вона не знайшлася, що йому на те сказати.
- Бо ти не погана, ти добла Баба-Яга? - Захлинаючись, висловив своє сподівання.
- І ти, бачу, слухняний, - відплатила вона тим же.
Максим ще кілька разів смикав бабусю за руку, зупинявся, оглядався: добра Баба-Яга!
Він знав, що вона є...
Варенички
Його ангелик завше все бачив. Інколи Максимчикові хотілося покарати ляльку Олю, відштовхнути медведика, просто висипати посеред хати іграшки з кошика, а тут ангелик спостерігає зі стіни за кожним рухом. І Максим дарує Олі, що вона не дає вдягнути другу шкарпетку, обходить рудого ведмедя, котрий розвалився на півкімнати, відносить важкий кошик з іграшками назад у куток і вибирає з нього зо два авточка та ще хіба муху-реготуху.
Важко бути чемним на догоду мамі, бабусі, дідусеві, а найдужче білому ангeликові, який денно-нічно стереже хлопчика від усього лихого.
Так хочеться побешкетувати - мама пішла в справах, дідусь на роботу, бабуся не побачить, бо вона щось смачне варить на кухні, а от ангелик - він усе згори видить. Він, як і Максим, маленький, з 'пузиком', з кучериками, але в Максима нема крилець за плечима, а в нього - є.
- Хто то? - колись зауважив над своїм ліжечком біленьку фігурку Максим.
- То Максим - твій ангел хранитель.
- Со він лобить?
- Тебе від лиха оберігає, не дає впасти, сильно вдаритися, щоб була кров.. .
Щодо 'впасти', 'сильно вдаритися' до крові - у Максима особливе наставлення, скажемо, бабусине.
Вона йому втлумачувала:
- Мужчини не плачуть. Ти ж мужчина. Ти хочеш бути військовим, красиво іти, бути сильним?
Максим хоче. Дуже хоче. Він надивився в телевізорі і так, на Хрещатику, бачив парад.
Іноді сильно вдариться, заболить, аж дух перехопить - бабуся руки не подасть, не підведе - сам вставай. Сльози проступають, а він їх назад:
- Музцини не пацуть.. .
- Та він ще маленький, бійтеся Бога, йому тільки два роки, пожалійте, що ви від нього вимагаєте...
- Нічого, хай гартується, виросте чоловіком, а не ні сим, ні тим.
Ох, ця бабуся! Надивилася, як бідують пещені синки в армії, то постановила внука виховати таким, як треба.
І Максим-мужчина.
Є в нього свої слабинки. Але то чоловічі слабинки.
Скажімо, іграшку випросити в Юрчика посоромиться, до Артура підійти не посміє позичити велосипеда, а коли дівчинку, даруйте, 'дінчику' гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як 'дінчика' не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки 'дінчика' запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.
- Оце вам сором'язливий Максим! - сплескують у долоні матері, - оце то несміливий хлопчик...
- Максимчику, ну так же не можна, дівчинка впала, злякалася, що ти робиш? - докоряє йому бабуся. - Це ж дівчинка !..
- Ага. Тоді він стає на одне коліно - бабуся колись навчила - бере силою руку вкрай збентеженої симпатії і по-лицарськи цілує пухкенькі пальчики. Вона поблажливо зітхає, відтає - це їй подобається.
