Діти Безмежжя

Олесь Бердник Діти Безмежжя

Слово до читача

Людино, ти воістину прекрасна!

Поглянь — навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе — твоє багатство і оздоба, і ти — господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці вогняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.

Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, — відповідай: «Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, підняти погляд вгору…

Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу — усе це віхи пошуків моїх.

Позаду — глянь — мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду — я бачу знову простір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніколи! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!»

Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?

Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.

Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники — сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.

Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті течуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і «боги»! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти — Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!

Захочеш — сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єдиний Пломінь розірвану тканину Всебуття!

Ти — Батько й Син, ти — Витвір і Творець!

Книга перша Драма безодні

Частина перша На крилах часу

Всередині казки, як всі ми розуміємо, таїться правда, та якщо казку зламаєш, як іграшку діти ламають, то правди не знайдеш.

М. Пришвін

Порушники інструкції

— Товариші, ви мене без ножа заріжете, — почувся плаксивий голос. На порозі виросла кругла постать директора Лисиці. Ріденькі брови благально морщилися на переніссі.

За дверима гриміла радіола. На прозорих дверях метлялися тіні танцюючих. Директор показав на них рукою, повчально сказав:

— Люди точно дотримуються інструкції. А ви?

— А ми? — з усмішкою поцікавився огрядний сивий чоловік з гострим, пронизливим поглядом. — Порушуємо інструкцію? Не бажаємо танцювати?

— Еге ж! І потім — на веранді чужі. Хто? Звідки? — Директор строго поглянув на молодого хлопця в запиленому спортивному костюмі. — Це до вас, товаришу Гримайло?

— До мене, — підтвердив сивий чоловік. — Несподівана зустріч. Колишній мій студент. Дивлюся — йде берегом. Що за диво? Невже Іван Заграва? Гукнув — він. Знаєте, де він тепер? У Космоцентрі. Буде літати на інші планети.

Директор з сумнівом оглянув худорляве обличчя, тонкий профіль хлопця, дивну сиву мітку в брові. Хм! Космонавт. Ніколи б не сказав. Звичайна людина. А потім дивись — слава на весь світ.

— Дуже радий познайомитись. Яким вітром сюди?

— Поряд — село батьків, — скупо сказав Заграва. — Прийшов на берег погуляти, покупатись.

— Ага. Ну що ж, гуляйте. Ми не заперечуємо!

Гримайло і Заграва перезирнулись, засміялися. Лисиця конфузливо посміхнувся, пірнув назад у двері і щільно зачинив їх.

— М-да, — зітхнувши, мовив Гримайло. — Так ми слухаємо, Іване, далі. Ви почали говорити про інші планети.

Сірі очі Заграви загорілися. Він оглянув присутніх, впевнено сказав:

— Я переконаний, що життя є на більшості планет і що воно вищого рівня, ніж у нас, на Землі. Давно вже пора відкинути егоцентричну думку, що ми, земляни, якісь особливі істоти.

Юнак, що сидів у затінку під великим фікусом, нахилився вперед, тонкі вуста його скривилися в скептичній посмішці.

— Дивно чути це від майбутнього космонавта. Я вважав, що ваша професія серйозніша!

— Не розумію вас, — знизав плечима Заграва.

— Ви знаєте, що наука не довела наявності розумних істот у нашій системі… крім Землі…

— Слава богу, хоч на Землі довели, — пробурчав Гримайло.

— І навряд, чи вони є, — вів далі скептичний юнак. — Досить того, що за всю історію людства ми не бачили прильоту гостей. А ці прильоти неминучі, якби інші планети були заселені…

— Прибульці були, — серйозно сказав Заграва. — І не один раз. Тільки шукати треба з відкритими очима.

Юнак пирхнув.

— Тунгуський метеорит, малюнки на скелях, позначки на кістках! Чули, читали! Еклектика, вигадка, казочки для дітей!..

— Є казочки реальніші від дійсності, — твердо одрізав Гримайло. — У всякому разі, наш друг Іван Заграва і такі, як він, перетворюють казочки Ціолковського в реальність.

— Що ви порівнюєте? — ображено вигукнув скептик. — То великий вчений, а то марення…

— Ідеї Ціолковського півстоліття тому звали маренням, — насмішкувато заперечив Гримайло. — А втім, що ми сперечаємося по-пустому. Іване, ви б завітали завтра. Раніше. Щоб не порушувати інструкції будинку відпочинку.

— Залюбки, — сказав Заграва. — До речі, захоплю деякі записи.

— Чудово. Співбесідники будуть. Тут відпочиває професор Сум, біолог. Дуже цікавий учений. Є молоді вчені. Розгориться суперечка.