— Ану давайте, давайте, — захвилювався академік. — Я давно жду її. Не одпускайте листоношу. Я напишу відповідь.
Гримайло похапцем читав текст. Його похмуре обличчя усміхалося, густі брови піднялися. Здивовані слухачі ждали. Нарешті академік склав папірець, урочисто гукнув:
— Наша взяла!
— Що таке? — не стерпів Іван. — Що там у вас?
— Хвилинку. Одну хвилинку. Я напишу відповідь. Так. Так. Оце і все. Товаришу Лисиця. Віддайте. Щоб сьогодні ж послали.
— Буде зроблено! — Директор вислизнув у двері.
— А тепер, — оглянув академік веселими очима присутніх, — тепер можна розповісти про те, що я обіцяв. Ми тут сперечалися, відстоювали кожен своє. І це чудово, це правильно. Але єдиний суддя — час. Він нас несе до майбутнього, щоб показати торжество істини і загибель неістинного, консервативного, шкідливого. Але не всі можуть побачити плоди своїх рук! Час невблаганний. Його не скоротиш, не підженеш, не повернеш назад.
— До чого це ви ведете? — заінтриговано запитав Сум. — Що — нова суперечка про суть часу?
— Ні. А втім, і так, і не так! Ви будете вражені тим, що я скажу. Я і мої помічники… Це дуже милі молоді люди Стьопа і Надя. Я їх знав ще студентами… Тепер вони одружилися… Так от, наша група недавно завершила першу пробну машину часу. Не таку, як в Уелса, фантастичну, — а справжню.
Кілька секунд слухачі мовчали, вражені, здивовані. Нарешті Шум не витерпів. Одкашлявшись, він сказав:
— Пробачте, Трохиме Дадовичу, а те, що ви розповіли, не казочка?
— Не казочка, — весело заявив учений. — Більше того, я дав телеграму, щоб установку привезли завтра сюди. Стьопа і Надя теж приїдуть. Ми створили невелику, портативну машину часу. Енергію для неї дають акумулятори атмосферної енергії…
Присутні збуджено зашуміли. Американець завзято писав щось у свій блокнот. Гримайло, заглушаючи гомін, крикнув:
— Досі ми тільки сперечалися про різні факти, а тепер пересвідчимось, хто правий, а хто ні.
— А можна побачити, як житимуть люди в майбутньому? — запитав Корінь.
— Можна.
— І всі зможуть заглянути в майбутнє? — недовірливо озвався Носепко.
— Не всі. Кожен зокрема. А потім, повернувшись, мандрівник розкаже, що він бачив. Згода?
— Згода! — радісно защебетала дівчинка. — Я теж полечу в майбутнє!
— Полетиш, — ніжно сказав Гримайло. — Ти обов’язково полетиш.
— Дозвольте, — втрутився у розмову Шум. — Але ви не сказали, в чому ж суть подорожі в часі. Адже для присутніх це все… дуже неймовірно.
— Дуже просто, — серйозно відповів академік. — І дуже складно. Безумовно, що безпосередньо подорожувати всім тілом у майбутнє або минуле не можна. Закони розвитку матерії тісно зв’язані з часом. І нам не вискочити з його потоку, бо ми самі є тим потоком, його частиною.
— То як же? — запитав Малина.
— Я скажу. Подорож можна здійснити суб’єктивно. Наприклад, назад. Ми вже говорили, що ніщо не зникає. Кожна подія, навіть найменша, записана в пам’яті природи. Так, як звуки записані па плівці, на пластинці, на кристалі, в живій клітці. їх можна відновити, прочитати, якщо зуміти, звичайно.
— Звідки ж ви їх читаєте? — поцікавився Заграва.
— З простору, — спокійно сказав академік. — З вакууму. Ви знаєте, що вакуум — це не порожнеча, як думали раніше. Ще Дірак припускав, що вакуум — це суцільний матеріальний фон, або потенціал матеріальних часток. Сучасна наука йде далі. В просторі є безліч різних світів, таких і не таких, як наш, але по-різному орієнтованих у своїх координатах. Вони не заважають один одному, вони пронизують один одного, а тому невидимі для наших почуттів.
— Аж голова туманіє, — почувся голос із задніх рядів.
— Дивлячись, яка голова, — засміявся Гримайло. — Далі. Будь-яка подія, що вже пройшла, не зникає безслідно за законом збереження енергії, а занотовується па скрижалях природи. Ті скрижалі не лише проявлені частки, а невидимий фон Дірака, або фізичний вакуум. Як же прочитати ті записи, як розшифрувати їх? Це доступно тільки людині. В тілі людини, в її свідомості, в її інстинкті, інтуїції, в мозку, в кожній клітині заховано минуле, яке будувало її, вирощувало, формувало. Та ми вже про це говорили. Макрокосм і Мікрокосм — єдині. Людина — це Всесвіт у мініатюрі. Отже, потенціально в людині таїться вся Безконечність. Перед нами стояло завдання: зуміти прочитати цю Безконечність, або спробувати читати. Звичайно, все залежить від психіки піддослідного, від його прагнення. Хід процесу приблизно такий. Певний енергетичний промінь оббігає найглибші поверхи мозку людини, де заховані предковічні записи, збуджує їх, примушує, так би мовити, резонувати. Цей резонанс приводить у рух записи минулого в просторі або вакуумі, минуле оживає, і людина суб’єктивно переживає те, що вже давно минуло.
— І переживає реально? — недовірливо перепитав Шум.
— Абсолютно реально. Хіба вам не доводилося бачити яскравих снів, які пам’ятаєш потім все життя? Дещо з реального життя, навіть не дещо, а більшість, забуваєш, а сни — ні. Все залежить від енергії події, від того враження, яке переживає психіка. Далі. Оскільки кожен індивід зв’язаний з безліччю своїх предків, оскільки вони передавали йому через спадковий механізм свій досвід, то він, цей індивід, може пережити не лише своє минуле, а й минуле далеких поколінь!
— Колего! — зворушено сказав Сум. — Це епохальне відкриття. Дозвольте вам потиснути руку.
Слухачі щирими оплесками підтримали його слова. Академік підняв руки, ніби захищаючись.
— Друзі, не треба! Це не зовсім точно. Не лише я творив установку часу, а все людство. Ми ж стільки говорили, що все в світі взаємозв’язане. В машині часу з’єдналися мрії всіх людей. І не тільки людей Землі, а може, й далеких братів з інших планет, які дивляться на нас, співчувають нам, бажають нам щастя…
— Трохиме Дадовичу! — вибачливо озвався Заграва. — Ви нам сказали про минуле… Але майбутнє…
— Це правильно. Я не розповів, як же людина може мандрувати в майбутнє. В основному теж так. Суб’єктивно.
— Але ж запису майбутнього нема? — заперечив Шум.
— Нема! — підтвердив Гримайло. — Або майже нема.
— Що значить «майже»?
— Нема запису такого, як минулого. Дайте мені відповідь: в жолуді є запис майбутнього дуба, в зерні — запис колоса пшениці і всіх майбутніх колосів?
Шум промовчав.
— Мовчите? От бачите? Майбутній розвиток будь-якої рослини, тварини, явища, речі, події закладено в минулому, в сучасному стані попередніх явищ. Саме буття, розвиток — є не що інше, як розгортання програми, закладеної в світі, вияв потенційного в реальному. Отже, і наше майбутнє, майбутнє людини, країни, Землі, Всесвіту, — це все те, що має розвинутися з нас, що вже таїться, зріє в нас, у наших думах, помислах, у наших звичках, характері, в соціальних передумовах, коротше, в Космосі, який є нашою домівкою, нами самими. Всесвіт — це зерно. Майбутнє його — це ріст того зерна. Людина — це Всесвіт у мініатюрі, ми вже говорили. Отже, потенція її майбутнього, його зерно — це вона сама, її свідомість, її мозок, її глибинна суть, її свобода волі. Наша установка часу знову ж таки лише збуджує потенційну програму, записану в підсвідомості людини, посилює її, приводить у дію, змушує суб’єкта пережити те, що з ним буде в майбутньому або з його далекими нащадками…
— Ви ж говорили, що людина не зможе побувати там, де вона не житиме у майбутньому фізично! — озвався Шум.
— Вона побуває там суб’єктивно. Перед нею розгорнеться запис можливих майбутніх подій, запис, як я вже сказав, її власної свідомості, її мозку, її організму. Людина не буде пасивним спостерігачем грядущого, а відчує себе одним з тих далеких нащадків. Вона навіть забуде про себе, а відчує себе суб’єктивно одним з них. Глибина часу, в який проникне індивід, залежить від його свідомості, від прагнення в майбутнє, від імпульсу психічної енергії. Чим сильніший імпульс, тим ширше розів’ється програма, тим яснішим, грандіознішим здасться майбутнє.
