точно, але мені здається, що ракета зачепилася за високий гострий пік. Падіння було повільним, та все ж я втратив свідомість від удару.
Коли отямився, то в ілюмінаторі видно було поверхню Місяця. Мертва, похмура, вона викликала відчай. Я довго не міг збагнути, що трапилося і що тепер робити.
Я викликав Землю. Земля не відповідала.
Я перевіряв прилади — вони не діяли.
Пам’ятаю одне: ракета вийшла з ладу. На ній назад повертатись не можна було.
Але я не розгубився. Я повірив, що мене не залишить Земля напризволяще. Я вирішив ждати. І не лише ждати, а й провести ті дослідження, ради яких був посланий.
Завдання моє було складне. Пам’ятаю, що воно стосувалося вивчення мінералів… і можливих рослин, і складу атмосфери, і багато чого іншого.
Я вийшов через люк назовні. Ракета була розкраяна з одного боку. Крізь діри блищали обривки дротів, уламки приладів.
Я захопив з собою прилади, запасні балони для дихання. Йдучи па розвідку, точно вимірював напрям, щоб повернутися до ракети. Пам’ятаю, що я знайшов багато цікавих покладів мінералів. Жалкував, що не міг повідомити на Землю. Радіостанція ракети розбилась, а передавач скафандра був слабенький, він був призначений лише для зв’язку на близьку відстань.
Потім в одному кратері я побачив мохи. А може, це були не мохи, а щось інше. Не знаю точно… Але мені так здалося. Я їх закрив у спеціальний пристрій, переніс до ракети. І знову вирушив у розвідку, щоб не сидіти, не думати про кінець… Я знав, що мене не залишать в біді, але діждатися рятунку надії не було. Кисень мав скоро закінчитися, а передати, де впала ракета, я не міг.
Одного разу я не повернувся до ракети. Перескакуючи через провалля — на Місяці стрибати було дуже легко, — я впав і дуже забився. Коли я почав вибиратися з провалля, то помітив, що прилад, який показував напрям до ракети, зіпсувався. Я збагнув, що тепер не знайду дороги назад.
Остання надія згасала. Хто мене знайде серед холодних пустель Місяця? Я знав, що на Землі є багато космонавтів, що є ракети, які негайно прилетять па допомогу, але куди ж летіти? Де знайти мене?
Я довго шукав шляху, намагався розгледіти сліди на попелі, щоб потрапити назад, але все даремно.
Я ліг на камені відпочити. Дивився в небо. Я бачив Землю. Вона була близька і рідна. Я бачив хмари, океани, материки…
Так було довго. Я поглядав на годинник. Кисню залишалось на кілька годин. І вже тоді, коли не залишалося й краплі надії, я почув голос.
Спочатку я думав, що мені приверзлося, що починається… як її… галюцинація. А потім голос знову зазвучав сильніше. Це був голос дівчини… голос Землі… Він говорив:
— Василю… Василю… Земля знає про катастрофу. Земля слідкує за вами. У вас закінчується кисень, але ви надійтесь. Василю, Василю… Залишайтесь там, де ви лежите…
Я здивувався. Що таке? Хто мене бачить на такій відстані? Невже це насправді, а не сниться? А голос невтомно повторював:
— До вас летить автоматична ракета. Якщо вона сяде невдало, Космоцентр пошле ще одну. На ній ви повернетесь назад. Василю! Якщо ви чуєте мене — встаньте…
Я звівся па ноги, підняв руки до Землі. Я відчув, як по моїх щоках потекли сльози радості. Я слухав голос дівчини, як музику, я звертався до неї, дякував їй, говорив ніжні слова.
А дівчина вела далі:
— Земля рада, що ви почули нас. Ракета йде на посадку. Вона сідає за два кілометри од вас. Не витрачайте часу. Йдіть до неї.
Я розгублено розвів руками. У мене не було ніякого орієнтиру. Я не знав, куди йти.
Дівчина мов почула ці думки. Вона казала:
— У вас розбився компас. Я буду направляти вас. Повертайтеся потроху. Так. Ще трохи. А тепер ідіть. Я слідкуватиму за вами. Я приведу вас до ракети.
І я пішов. Крізь гори, кратери, провалля. Коли я трохи збивався зі шляху, голос Землі направляв мене на вірний шлях.
І ось нарешті я побачив блискучий шпиль ракети. Це був апарат, неодноразово випробуваний у польотах на Місяць і назад. Мені ледве-ледве вистачило кисню, щоб пробратися всередину.
А потім знову — Космос. Темрява і зорі. І повернення на Землю.
Коли я приземлився, мене зустрічала велетенська юрба народу. Всі вітали мене, поздоровляли. Але я не розумів, чому, за що. Справжнім героєм був той, хто врятував мене.
Ніби підслухавши мої думки, мій учитель, сивий вчений, сказав:
— Ось, знайомся… Твоя рятівниця, голос Землі…
Я побачив дівчину. Вона була якась дивна. Проста і гарна. Близька з першого погляду. її звали Таня.
Потім ми були разом. Пам’ятаю, що ми довго розмовляли, гуляли, їздили сюди, в рідні місця. А тоді… тоді… вона була в білому… і нас хтось вітав… але я забув… Оце і все.
Вася розповів про своє видіння залпом, ніби читаючи книгу. А потім, отямившись, засоромився і замовк. Гримайло, поклавши широку долоню його на голову, задушевно сказав:
— Що ж, Васю, твої мрії здійсняться. А все інше залежить від тебе.
— Цілий роман, — обізвався Шум. — Шустрий хлопець. Навіть весілля йому приверзлося.
— Не приверзлося, — гаряче заявив Вася. — Це буде точно!
— Що ви справді, — захистив хлопця Сум, — так не можна. Невже ви гадаєте, що він міг нафантазувати за одну хвилину в установці часу цілу повість?
— Не знаю, — заявив Шум. — Але тут є одне слушне запитання. Якщо ці видіння дійсно передбачають майбутнє, то може вийти плутанина. Я дізнаюся, що мені буде завтра, а сам зроблю все навпаки.
— Ви так гадаєте? — запитав, усміхаючись, Гримайло. — Я не впевнений, що так можна зробити?
— Чому ж? — заперечив Шум. — От Вася узнав, що він потрапить на Місяць, що ракета розіб’ється, що він буде на грані загибелі. І раптом… трохи пізніше він згадає про це, злякається… і не полетить на Місяць, не стане космонавтом… Як же тоді ваша, пробачте, машина часу? Як її передбачення!
— Неправда! — схвильовано сказав Вася, стиснувши кулачки. — Я не боюся! Хай ракета розбивається. Хай падає. А я все одно полечу. Не можна боятися. Чуєте? Не можна…
— От вам і відповідь! — суворо озвався Гримайло. — Я не знаю, чи можна що-небудь додати. Напевне, дізнавшись про те, що має бути, людина спроможна не допустити абсолютно точного повторення подій, бачених з допомогою установки. Але ж справа це в подробицях, а в суті… У всякому разі, чесна людина ні за яких умов не зробить підлості. Закон Причинності — основа світу…
— Зачекайте, містере Гримайло, — промовив Нойс. — Дещо неясно. Десятки, тисячі людей стануть проникати в майбутнє. Вони бачитимуть майбутні досягнення і, звичайно, переноситимуть їх у сучасне. Але тут протиріччя…
— Яке? — здивувався академік.
— Якщо досягнення майбутнього перенести в сучасне, то тоді прогрес повинен перевищити в процесі життя те, що людина бачила в машині часу.
— Ви так гадаєте? — усміхнувся Гримайло. — По-перше, людина із сучасного повністю не сприйме досягнень майбутнього, а лише стільки, скільки дозволяє місткість мислення. Але проникнення в майбутнє прискорюватиме еволюцію. Все одно, що підйом вгору. Чим вище на гору, тим ширший горизонт. Так і тут. Ми проникаємо на гору часу. І майбутнє вже не мріється нам у туманних уявленнях, а стає нашим другим зором, таким, як звичайний зір. Коли ви бачите попереду свою мету, скажімо, місто Київ, ви не звертаєте з дороги, щоб обминути його! Так і тут. Ви знатимете, що саме чекає вас, які події, але сміливо підете їм назустріч. Може, це навіть дозволить втручатися в хід подій, покращувати певні обставини, плани, і навіть… не знаю, може, це не так… але, може, це дозволить одвертати смерть.
— Ще одне слово, якщо дозволите, — заявив Нойс. — Тут ось моя дружина Елен… м-м-м… шепоче мені на вухо, що є сумнів щодо машини…
