найкоротші стежки чи дороги серед багатьох ЇЇ спіралей. Треба дружити з Природою, бо раб ніколи не замінить друга…
— Ой, як це правильно, — вигукнув Сум. — У нас на Землі тепер не гаразд з таким питанням. Робимо греблю на річці, а губимо рибу або луки, висушуємо болота — і порушуємо віковічний режим вод, винищуємо ліси, птахів, комах, не вивчивши, яку роль вони грають в економії природи. Адже все взаємозв’язане, і треба дуже обережно вирішувати будь-яку проблему.
— В майбутньому це розумів кожен школяр, — сказала Таня. — Переоцінено було також прагнення в Космос. Ні, я не хочу сказати, що припинилися польоти до далеких зірок. Але космічність майбутньої людини була не в загальній технізації, не в оточенні кожного максимальною кількістю машин і пристроїв, а, навпаки, в космічності мислення, в космічності етично-моральних поглядів. Не техніка майбутньої Людини була космічною, а сама Людина з її прагненням до єдності, до віддачі. Далекі нащадки серйозніше, ніж ми, ставилися до проблеми внутрішнього світу індивідуума. Вони вважали це найголовнішим і найважчим: боротьба з самим собою, боротьба між нижчим бажанням і вищою волею. Пам’ятаю ще одну формулу: бажання — інерція, воля — творчий імпульс. Отже, еволюційною, прогресивною вважалася воля, спрямована для блага всіх. Звичайно, не треба переплутувати поняття, адже можна назвати бажанням якийсь чудовий благородний вольовий імпульс. Я маю на увазі бажання, як прагнення до егоїстичної насолоди.
Люди майбутнього ніколи не зневажали нижчого, не принижували недосконале. Бо, принижуючи когось, людина принижує себе. Люди не плекали в собі незадоволення, заздрощів, злоби, ненависті. Не задовольняючись чим-небудь, вони прагнули змінити його, зробити кращим. Отже, будь-який недолік оточення ставав причиною творчого імпульсу, а не причиною роздратування. Вічне прагнення до Прекрасного — єдиний девіз тих нащадків.
Але й поняття Краси дуже змінилося. Не естетські уподобання, не блиск форми, а глибинний суттєвий зміст. Краса Людини визначалася чистотою душі, серця. А втім, не зовнішні ознаки, не слова, а саме життя показувало справжню цінність, істинну красу кожного…
Ті дні, коли я перебувала на Землі, були для мене суцільним святом. Власне, таким було життя всіх або майже всіх. Не було буднів і свят. Життя, праця — це було безперервне торжество пізнання, любові, творчості.
Таня замовкла, втомлено прикривши долонею очі. Маня заворушилася на її колінах, занепокоєно сказала:
— Мамусю, чого ж ти? Далі, що далі?
— Справді, Таню, що ж далі, дуже цікаво? Згадайте, згадайте, — підхопив Сум.
— Далі є кілька туманних картин. Я вирішила заглянути в найвіддаленіші часи людства.
— Ще три етапи, — задоволено сказала Надя, поблискуючи окулярами. — Я занотувала. Ще десять тисяч років наперед… мільйон і мільярд…
— Я не пам’ятаю хронології, — заявила Таня. — Я не гадала, що так далеко. Але деякі уявлення про ті часи збереглися. Тільки, мабуть, вони будуть неточними, бо перейшли через трансформування мого сучасного розуму.
— Нічого, нічого, — заохотив Гримайло. — Згадайте що-небудь.
— Гаразд. Дозвольте зосередитись…
Розповідь друга
— Нас було кілька чоловік. Я не пам’ятаю, ким була я. Мої супутники — прекрасні, могутні люди. Ми — в гігантському кораблі серед простору.
Навколо — туманності. Хаотична матерія. Завдання — створити новий світ. Це був науковий експеримент Земних Академій. Я згадую, які завдання стояли перед нами. Перевірка космогонічних гіпотез про розвиток матерії, про утворення планетних систем, походження обертання і багато-багато іншого, тепер не зрозумілого мені.
В нашому розпорядженні були туманності, тобто речовина, і необмежений резервуар енергії — навколишній простір. Пам’ятаю, що тоді ми вже вільно використовували Праенергію, тобто потенційну енергію Вакууму, Світового Поля, Єдиної Субстанції Буття.
Керівник експерименту, великий вчений Яснозір зібрав пас перед початком роботи. Був короткий обмін думками. Згадую лише одне, що основною рушійною силою творення була психічна енергія, енергія думки.
Нащадки знали, що думка матеріальна, що це потужна енергія, споріднена з усіма іншими радіаціями, починаючи від радіо і кінчаючи гама-променями. Думку навчилися передавати на відстань, конденсувати її енергію, спрямовувати, використовувати для формування речовини в космічних масштабах. Для цього було побудовано гігантські апарати, що працювали на енергії резонансу. Ви знаєте, про що йдеться. Одна рота солдат може завалити міст, молекулярна вібрація мініатюрного ультравипромінювача може зруйнувати планету, якщо буде співпадати амплітуда коливання.
Отже, далекі нащадки уміли користуватися явищем резонансу в космічних масштабах. Імпульсом була думка, творчою речовиною — Туманності, Поля, Вакуум…
І ось почалося творення.
Це було грандіозне видовище. Я й тепер яскраво згадую саме цю мить.
Наші кораблі-станції — їх було дуже багато, кілька тисяч — розлетілися з центральної космічної матки — корабля. Вони координувалися на відстані з центрального пульта, а керувалися дуже досконалими кібернетичними пристроями.
Станції упродовж досить довгого часу вишикувалися в галактичному просторі кільцем діаметром у кілька мільярдів кілометрів. Тоді пролунала команда. Ми спостерігали на екранах дальновидіння вражаюче видовище.
Під впливом невидимих імпульсів потужної енергії згустки космічної туманності потяглися до центра грандіозного кола. Вони завихрилися, поволі приходили в обертовий рух. Неуявні розумом маси речовини зіткнулися в страшному ударі. Мені здавалося, що зупинився час… І ось серед простору спалахнуло сліпуче сяйво. Ми знали, що там народилося нове сонце, центр нової планетної системи, створений генієм Людини.
Таня замовкла. В залі, за дверима веранди, почувся шум.
— Там щось трапилося? — запитала вона.
Двері відчинилися. З’явилася в сутінках робітниця будинку Фрося. Вона вибачливо сказала:
— Я вже дрімала, коли воно дзвонить. Кажуть, що з Москви. Якогось Заграву. А в нас такого нема.
— Це мене, — схопився Іван.
— Не знаю. Космонавта. Може, й вас. То йдіть же, бо дуже терміново, кажуть…
— Пробачте, Таню, — скоромовкою сказав Заграва. — Я швиденько. Якщо можна — зачекайте…
— Гаразд, гаразд! — загримів академік. — Зачекаємо. Тільки ви хутчій! Чуєте ж, які дива розповідаються. А що ж буде далі?..
Іван протиснувся між людьми, побіг слідом за Фросею через залу, заскочив до кабінету. Хто ж це там? Чому? Невже Учитель?
В трубці чути теплий подих, старечий голос:
— Добрий вечір, Іване. Пробачте, що турбую.
— Здрастуйте, Учителю. Що трапилося?
— Відпочинок твій закінчується, друже. Негайно виїжджай.
— Невже прискорили?
— Так. І ні слова більше. Жодної години. Ти розумієш?
— Розумію, Учителю. Я зараз!
Іван поклав трубку, пішов назад. Як же так? Несподівано. А втім, це радість! Велика радість! А в серці — хвилювання. Іван відкрив двері на веранду. Люди запитливо дивляться на нього.
