— Іване, — хитро всміхнулася Марія. — Ти забув дуже важливу річ.
— Яку? — здивувався Заграва.
— Я поки що не ефірна істота. Треба обідати. Ти не проти такої земної пропозиції?
— Ні, ні! — жартівливо підняв руки Іван. — Згоден. Закони матерії непохитні. Будемо готувати перший космічний обід…
Страшна розлука
Минали роки.
Корабель невпинно мчав до своєї мети.
Життя на ньому йшло розмірене, сповнене радістю пізнання і очікування.
Періодично посилала свій привіт Земля. Могутні промені психічної енергії намацували корабель в просторі і зв’язували двох космонавтів, двох посланців людства з багатомільярдною вітчизною.
Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури простору, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим проводились досліди по передачі думки на відстань, по конденсації психічної енергії, її впливу на речовину, на поле, на стан людини, на сни, на працездатність. І як не дивно, величезну роботу в цьому проводили Іван і Марія, бо вони були повністю ізольовані від впливу мільйонних мас людей, і побічні зв’язки, коливання, настрої повністю усувалися космічною самотиною.
Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з примітивними істотами далекої планети, вона потихеньку підлаштовувалась до його строю думок і викликала неприємні асоціації: напад химерних потвор, бої з ними. Іван хвилювався, дивувався, занепокоєно дивився навколо себе і, нарешті, бачив хитре, веселе обличчя дружини. Він догадувався, що це вона втручалася в його психічну роботу, і сварився жартома на неї:
— Це заборонено міжнародними угодами, Маріє, втручатися в чужу хвилю радіостанції. Працюй на своїй!
— А все-таки цікаво! Це ж практика! — сміялася Марія.
— Не зовсім позитивна. Ти культивуєш в мені погані думки про далеких істот. Це негарно.
— Ти сам казав — треба готуватися до найгіршого.
— Тільки не такого. Ми летимо не для бою з ними.
— Гаразд, не буду. Давай краще спогади.
— Давай.
І Марія сідала зручно в глибоке крісло, заплющувала очі, поринала в спогади дитинства, юнацтва. Іван з насолодою сприймав її дитячі враження. Зелені луки, барвистіші, ніж у житті, чудові квіти. Хвилюючий ритм життя, який людина губить в повсякденні. Невловима мелодія існування — безперервна торжествуюча нить, яка проходила, ніби вогняний промінь, крізь всі уявлення, крізь всі відчуття. Він ще глибше пізнавав свою кохану, її душу, її серце, її розум. Він слухав Моцарта в її сприйнятті, бачив блакить неба так, як бачила Марія, відчував аромат квітів, як вона його відчувала. У такі хвилини психічної близькості йому здавалось уже не розумом, а всім єством, що вони — одне ціле, що це лише гра природи, випадок еволюції, тимчасове явище — їхнє окреме існування. Ще трохи, ще одна мить, ще якийсь порив — і знову наступить єдність, вони зіллються в торжествуючому акорді Великого Синтезу.
Нарешті минула вічність.
Тау Кита здавалася вже сліпучим жовтим диском. Аналітичні автомати вивчали планети нової системи. Після довгих старань було знайдено планету, де недавно фінішувала автоматична ракета, де загубився серед дивовижних істот чудовий робот Друг.
Востаннє зв’язався Заграва з Землею. На екранах дальновидіння з’явився Зорін. Зображення його було туманне.
— Земля вітає вас, рідні паші! — сказав він. — Слухайте нас, якщо у вас не буде енергії для двобічної розмови. На Місяці закінчується робота над космічним лайнером. Через два роки він стартує до Тау Кита. Ми не прощаємося з вами. Я кажу — до побачення. Не десятки років летітиме лайнер до вас, а три роки… Ти чуєш, Іване? Три роки за земним часом.
— І ми знову побачимо Землю? — щасливо прошепотіла Марія.
Зорін почув її голос. Він сумовито, ніжно хитнув головою:
— Ми зустрінемося. Земля шле вам любов!
Почалося прискорене гальмування. Марія лежала в ніші, на антигравітаційному ліжку, а Іван Заграва впевнено вів корабель по крутій спіралі, прокладаючи курс до орбіти другої планети. Кібернетичні математики блискавично розрахували всі деталі курсу, вони всі найменші зміни узгоджували з автопілотом, миттю виправляючи неточності.
Минав тягучий час. Дрібно вібрував корпус корабля, тихо дзвеніли, ніби могутні джмелі, двигуни, плавно зупиняючи політ.
І ось в оптичному отворі з’явилася планета. Її куля швидко виростала, ставали чіткішими обриси хмар, прогалини між ними.
Заграва вивів корабель на кругову орбіту, поступово знизив швидкість до семи кілометрів на секунду. Тепер вони перетворилися на штучний супутник планети.
Іван розбудив Марію, підвів її до оптичного отвору.
— Поглянь, Маріє, — радісно сказав він. — Вона під нами.
— Вона схожа на нашу Землю, — відповіла дружина, і чорні очі її ніжно засяяли.
— Вона буде колись така, як наша Земля, — додав Іван.
— А чому ти не йдеш на посадку?
— Треба спочатку вивчити планету згори. Це здасться потім.
Його слова перебив легенький поштовх. Корабель похитнувся. Марія здивовано глянула на чоловіка.
— Що це?
— Не знаю.
Він занепокоєно кинувся до пульта, ввімкнув систему аналізаторів. На екранах замерехтіли сигнали. Іван зблід.
— Що? — майже нечутно прошепотіла Марія.
— Катастрофа! Винятковий випадок. Астероїд ззаду. Зруйновано корму, порушено систему управління. Зачекай… Назріває конденсація позитронного потоку. Можливий вибух.
— І нічого не можна зробити? — простогнала вражена жінка.
— Нічого. Це відбудеться за п’ять хвилин, — суворо відповів Іван.
Він рішуче відкрив шафу, дістав скафандри. Один подав їй. Другий миттю одягнув на себе.
— Хутко. Вирішують секунди.
— Що ти хочеш? — помертвілими вустами запитала вона. Він блискавично глянув на неї, серйозно сказав:
— Прийшло найгірше, Маріє. Приймай його мужньо. Ти готова? Поспішай за мною.
Вона кинулася слідом за ним. Коридори. Відсік приладів, геодезичних капсул. Одну з них Заграва відкрив, показав рукою.
— Сідай. Не запитуй нічого. Візьми контейнер. Там конденсована їжа. І ще ось…
Він причепив до її пояса кобуру з важким приладом.
— Це ВЧВ. Вібратор. Бережи його. Він стане в пригоді. І жди мене. Чуєш, Маріє? Жди, що б не сталось!
— Іване! — Вії на припухлих, почервонілих повіках тремтіли, сльози стримувались неймовірним напруженням волі. — Невже все? Іване!
— Ні! Тільки початок! Найстрашніший. Найважчий! Пам’ятай, Маріє! Пам’ятай!
Він зачинив капсулу. З-за глухих люків долинуло ледь чутне:
— Я ждатиму, любий! Я шукатиму!
