— Говори, Туара! Говори! Яка вона? З чого зроблена?
— Не з каменю. Ті, чужі щоа, казали, що вежа спустилася з неба. Вона блискуча. І гладенька. Я й подумав, що то твій товариш — Посланець Небес.
Сльози підступили до очей Марії. Вона закам’яніла на місці від несподіванки, а ураган думок уже завихрився в мозку, бурхливо породжуючи надії, радість, нові сподівання.
— Туара! Він знає, де це? — ледве стримуючись, запитувала вона. — Він знайде дорогу?
— Важко, — сказав Туара. — Але знайде. Це далеко. Та хіба нам страшно? З нами ти, Ма-ора. З нами Дитя Небес. Нам не страшні діа, нам не страшні урагани і зливи. Ми підемо з тобою, Ма-ора. Ми знайдемо небесну вежу.
— Дякую тобі, Туара, — схвильовано сказала Марія. — Васильку, вставай! Вставай, синочку!
Син бурмотів щось уві сні, відбивався ніжками. Марія сміялася і плакала, загортала його в покривало з шкіри хижого діа.
Що ж воно? Звідки? Невже нова експедиція? Так швидко?
Що б там не було, а це радість. Велика радість і надія!
Вперед. Тільки вперед. Там світло, там зустріч, там посланець розуму рідної Землі.
Перші сторінки історії Му
…Отже, несподівана зустріч з роботом, з Другом врятувала мене.
Далі все було незрівнянно легше, ніж раніше. До мене повернулася впевненість, віра у перемогу, віра в зустріч з Марією.
Розумні істоти одразу ж визнали моє старшинство, мій авторитет. Повний послух їхнього бога був найкращим доказом моєї могутності. Я почав жити серед них, збудувавши з допомогою Друга тимчасовий притулок.
Перш за все я вирішив познайомитись ближче з істотами, або щоа, з їхньою мовою. Без них я не міг нічого зробити — ні мандрувати по планеті, ні шукати Марію, ні навіть вирішити проблему харчування. За Друга я не боявся: він був розрахований на використання будь-якої енергії — сонячної, грозової, атмосферної, ядерної. Але про себе треба було потурбуватись. Я спробував десятки різних плодів і трав, деякі з них були їстівними.
Я вивчив нескладну мову щоа, подружив з вожаком, який у перший день хотів принести мене в жертву «богу». Його звали Луакон. Він був дуже добрий і мудрий щоа. Коли я згадав якось про нашу першу зустріч, він дуже хвилювався.
— Щоа не знали, — казав він. — Щоа думали, як краще. Вони хотіли переконатись. Твій блискучий слуга був нашим повелителем. Ми принесли тебе, щоб знати, що він скаже. А він мовчав. Ми думали, що він бажає твоєї смерті. А потім він звільнив тебе. І ми побачили, що ти божество.
— Гаразд, гаразд, — сміявся я. — Я ж не гніваюсь на вас, Луакон. Тільки не називай мене божеством. Краще зви Наставником. Я не вождь, не бог, а вчитель. Я буду вчити вас. Для цього я й прибув до вас.
— Звідки, Наставнику? — запитував Луакон.
— З іншої планети, друже.
— З іншої Му?
— Так, Луакон, з іншої Му. Вона далеко, біля іншого Сонця, або Усо, як ви звете.
Луакон радів, як дитина. Він дуже любив розмовляти зі мною, швидко сприймав нові поняття, навіть абстрактні. Від нього я поступово довідався про їхні звичаї, стосунки, думки. Спостереження за життям племені дали ще багато різних фактів. Уже тепер я маю можливість коротко описати життя щоа — розумних істот планети Му — другої планети в системі Тау Кита, тубільною мовою.
Вони істоти іншого напрямку еволюції, ніж той, що панує на Землі, хоч між нами є багато спільного.
Щоа — досить високі істоти. Вони у розпрямленому стані сягають до двох метрів. Тулуб круглий, тугий, з двома парами кінцівок. Передні, як і в людей, служать для хватання, для роботи, задні — для пересування. Але основна енергія для пересування мені досі не відома. Щоа легко підіймаються в повітря плавними стрибками. При цьому в них віялоподібне волосся навколо голови і верхньої частини тулуба настовбурчується і на кінцях його тріпоче оранжеве полум’я. Я гадаю, що волосся в них є приймачем просторової енергії. А в організмі відбувається трансформація цієї енергії в антигравітаційний ефект. Але це будуть знати майбутні вчені, які прилетять на Му. Коли це станеться — не має значення. Я радий, що зможу залишити для них свої перші недосконалі записи.
Щоа мають на широкому круглому обличчі троє очей. Своєрідний трикутник вершиною вгору. В центрі — отвір, закритий густою щетиною. В тому отворі створюються вібруючі звуки, які служать для спілкування, тобто наш мовний апарат. Але я довго не міг дізнатися, як вони їдять?
Тільки згодом я побачив це. В них спереду, в центрі тулуба, був ще один отвір. У нормальному стані його не було видно. Він закритий зморшками тугої шкіри. А коли наступав певний час, зморшки розходились, і щоа вкладали в отвір плоди, коріння рослин і соковиті стебла трав чи мохів. Через кілька хвилин висмоктані залишки їжі викидались назад.
Я знаю, що в них травний апарат дуже відрізняється від земного, але експериментальну перевірку треба теж залишити до прильоту нової експедиції.
Звукових отворів я не бачив. Можливо, щоа сприймали звуки всією поверхнею тіла або голови.
Очима були два нижніх отвори. А верхнє «око» було насправді конденсатором і генератором психічної енергії. Ним вони посилали імпульси своєї волі, бажання, відчували настрій співрозмовника, друга, ворога. Саме цією енергією вони впливають на деяких тварин при полюванні, нею вони приспали, знесилили мене при першій зустрічі. Але щоа ще не знають про творче застосування Цієї енергії, вірніше, вони не вміють робити цього. У мене є прекрасний плай. Якщо все буде гаразд, я спробую провести цікаві експерименти.
Щоа живуть невеликими племенами. Вони двостатеві. У певний час деякі з них відокремлюються, віддаляються у темні печери. Тоді про них піклується все плем’я. їм носять їжу, чатують біля тих печер.
У день очікування щоа танцюють танці радості, палять вогнища, співають ритмічні мелодії.
І ось з печер починають вискакувати один за одним маленькі істотки — діти щоа. Вони жваві, рухливі, енергійні. їх розбирають спеціальні няньки, які доглядають малих. У перші дні діти п’ють густу рідину, що виступає на отворі для прийому їжі, а потім через деякий час переходять на звичайні плоди чи стебла.
Ростуть молоді щоа надзвичайно швидко. Через рік вони вже дорослі. В розумовому відношенні теж. Я в цьому особисто переконався.
Недавно вмер вожак племені Луакон. Перед тим він сказав, що незабаром піде звідси. Коли я запитав, звідки він знає, Луакон відповів:
— Всі щоа знають. Вони бачать. Вони бачать трохи наперед. Луакон щасливий, що побачив Наставника, який прийшов з неба. Ми темні. Ми нічого не знаємо. Та Луакон розуміє, що Наставник приніс на Му світло. Щоа вічно будуть любити тебе. Я йду. Після мене залишаються мої малі щоа — Адаон і Ітиней. Вони стануть вожаками. Я знаю — Наставник не покине їх.
Луакон помер. Вожаками повинні були стати діти його — Ітиней і Адаон. За традицією плем’я в такому випадку розділялося на дві частини. Хто бажав — ішов за одним, інші — за другим. Але я, дізнавшись про такий звичай, порадив не робити цього.
Я казав молодим вожакам:
— Розділюючи плем’я, ви послаблюєте його. Не роз’єднуватись треба, а навпаки — шукати об’єднання з іншими племенами.
— І не воювати з ними? — запитав здивовано Ітиней.
— А для чого? — в свою чергу дивувався я. — Воюючи, ви зменшуєте і свої сили, і сили інших племен. Об’єднуючись з ними, ви збільшуєте ці сили. А хто сильніший, той більше і зробить.
