Розуму в надра Світобудови. На кожному етапі — свої методи, свої можливості, нові, глибші, ніж раніше.
Ми теж зійшли на такий новий ступінь. Нові енергії стукають у нашу свідомість, нові обрії встають перед Людиною. Те, що вчора і сьогодні годилось, завтра буде примітивним і навіть шкідливим. Те, що предки відстоювали як вічну і непорушну істину, сьогодні доводиться м’яко, але рішуче поставити в Музей Знання.
Так сталося з поглядом на Життя, який ще недавно був до смішного вузьким і примітивним.
Відкинувши геоцентричні погляди древніх, навіть вчені зберегли своєрідний геоцентризм у всіх інших галузях знання, особливо в астробіології. Більшість з наших попередників вважали, що життя у вищій розумній формі існує лише на Землі. Космічна Ера нещадно розвіяла помилкові твердження.
Ми дізналися, що життя на Землі — лише одна грань безмежного Кристала Життя, яке проявляється в найнесподіваніших поєднаннях. Так, вже тепер ми знаємо про високотемпературне життя на Меркурії, яке швидко розвивається в напрямку розумних істот. Ми маємо зв’язки з друзями з Венери, де цивілізація досягла гігантського рівня вже мільйони років тому. Те ж саме з життям на Юпітері, Урані й Нептуні, на деяких великих супутниках. Астрономічні знання про поверхневі умови па тих планетах і обмежені гіпотези про суть життя приводили до куцих уявлень. Та прийшли нові поняття про глибинність світів. І тепер ми не дивуємось тому, що жителі Венери, Юпітера та Урана живуть і діють у глибших вимірах, недосяжних для наших почуттів.
Ми ще не вміємо проникати в глибини багатьох вимірів. Наука Землі лише ступила на цей таємничий, хвилюючий поріг. Але вже видніються обрії — прекрасні, величні. На шляху до них чигають страшні небезпеки. Ми самі відчули і побачили це.
Сонцезір багатозначно і з любов’ю поглянув на Ясноцвіта. Посміхнувся ледь помітно кутиками вуст. А потім рішуче махнув рукою згори вниз, ніби розрубуючи щось:
— Але ніщо, ніякі небезпеки не втримають нас. Нема такої тьми, яка б не розступилася перед відважними серцями, озброєними Знанням і Любов’ю.
Саме для цього людство готує вас і багато ваших товаришів у інших школах Космоцентру. Ви — один з численних загонів піонерів Землі, які будуть мозком і руками людства, його совістю і серцем у далеких світах. Будьте нещадні до всього антиеволюційного, до всього у вас самих, що заважатиме Спільному Благу. Хто відсіче себе від Єдиного Організму Всесвіту, той уподобиться одірваному від дерева листку. Він неминуче загине і згниє.
І ще пам’ятайте. Великі завдання вимагають великих випробувань. Ждіть їх завжди. Щодня. Щогодини. Бо випробування — це боротьба зі Стихіями, при якій викрешуються іскри Істини. Чим сильніший, нестримніший рух уперед, тим сильніший опір середовища. Це стара як світ істина.
Будьте ж вічно новими, друзі мої. Будьте вічно радісними. Бо нема кінця Великій Дорозі, ім’я якій Безсмертя Розуму. А без радості, без любові на тій неосяжній дорозі не пройти.
Сонцезір замовк. Важко зітхнув.
Що діялося тепер у його серці, що проносилося в його свідомості — учні не знали. Вони лише відчували невидиме хвилювання Учителя, його дивну напругу.
Він зійшов з підвищення, підійшов до дверей. Зупинився. Ясним поглядом пробіг по обличчях вихованців своїх.
— Я залишаю вас. Будьте разом. Говоріть. Говоріть про майбутнє завдання ваше. Знайте, що нема кінця вашому шляху. Що б ви хотіли здійснити на ньому? Які завдання? Зазирніть найглибше. Я і Велика Матір слухатимемо вас на відстані. Знайте про це. І по вашому прагненню ми виберемо вам Іспит на Людину.
Велика спіраль
Зірниця вже чекала Сонцезора.
Вона стояла біля великого об’ємного екрана, одвернувшись до вікна. Учитель помітив — чи, може, то лише здалося! — що в очах її блиснули сльози. Він на одну мить затримався біля входу, ніби оглядаючи пульт управління. А коли знову підвів голову, Велика Матір вже дивилася на нього — спокійна, сумовита, зосереджена.
— Спасибі за делікатність, — тихо сказала вона, слабо всміхнувшись. — Тільки між нами цього не треба. Хіба я не Мати? Хіба можна коли-небудь заглушити гіркоту втрати?
Сонцезір мовчав, дивився в її бездонні печальні очі, ждав.
— Згадала своїх, — зітхнула вона. — Виряджала колись так, як і цих пташенят. Вірила в їх повернення. І вірю тепер. Дивно?
— Не дивно, — майже нечутно заперечив Учитель.
— Мені здається, — сказала Зірниця, — що Всесвіт пронизаний великою печаллю Матері. Вона жде, сподівається, кличе своїх синів, розсіяних по всіх усюдах, у Безмежжі. Якими дорогами прийдуть вони до Єдиної Матері, коли, з чим?
— Дорогою Любові, Зірнице, — тихо промовив Сонцезір, поклавши долоню на руку Великої Матері. — Дорогою Самозречення і Єдності. Але нас ждуть діти. Вони починають свою Велику Спіраль Прагнення. Ми повинні вибрати їм Іспит на Людину.
— Я готова.
Зірниця відійшла від екрана і сіла в глибоке крісло, загорнувшись у широку бузкову накидку. Сонцезір увімкнув зв’язок. На екрані виник зал аудиторії Вищої Школи, де Сонцезір недавно залишив своїх учнів.
Почувся гучний голос Космослава. Його могутня постать і постаті його товаришів з’явилися зовсім близько від Великої Матері.
— Гаряче! — посміхнулася вона. — Ану послухаємо, куди приведе їх Велика Спіраль Прагнення.
— Не встановлюємо меж для прагнення, — почувся торжествуючий голос Космослава. — Починаємо творення думкою. Беремо за основу творення нової Системи. Уявляємо, що час у нашому розпорядженні, і ми не думаємо про смерть. Починаю я. Є простір, є вакуум — потенційна, не диференційована субстанція, і є наша група — вісім розумних істот.
— Далеко залетіли, — похитала головою Велика Матір. — Чи не завеликий тягар взяли на свої плечі?
— Тим більший Іспит пройдуть, — суворо сказав Сонцезір.
А Космослав тим часом вів далі натхненну імпровізацію:
— Я зруйную Простір і диференціюю його на першочастки Матерії. Виникне Час.
До Космослава повільно, але впевнено підійшов Віора — спокійний, вольовий. Він став біля товариша і, оглянувши друзів, сказав:
— Я згуртую Матерію в Центральну Зірку. Я дам їй програму розвитку з необмеженим вибором можливостей.
— А потім, — підхопив Космослав, — ми сформуємо навколо Зірки планети. Виникне обмін між центром і периферією. Тільки на такому принципі може існувати стабільний світ.
— А я, — сміливо заявила Мирослава, наблизившись до двох юних творців, — встановлю гармонію Системи. Краса необхідна, починаючи з першооснови творення. Інакше згодом обов’язково наступить розлад, руйнування, хаос.
— Минуть мільярди років, — продзвенів голос Пломеня, і його бліде обличчя осяялось внутрішнім вогнем, — сформується кора планет. Виникнуть океани — водяні, вуглеводні, кварцові, свинцеві. Почнуться реакції ускладнення. Я прослідкую можливий хід тих реакцій до безмежності. Я врахую досвід попередніх цивілізацій і внесу додатки в програму розвитку живого світу.
— Я створю прекрасні рослини і квіти, — замріяно сказала Горлиця. — Серед них не буде хижих, отруйних і потворних. Вони будуть лише прикрашати і очищати планету. Вони дадуть чудові плоди для майбутніх поколінь розумних істот. Квіти будуть не лише давати плоди для живлення, не лише радувати істот ароматами, — вони будуть ще й співати, вони будуть звучати.
— Чудові мої, — прошепотіла Зірниця. — Вони зроблять все, я вірю.
Біля групи на підвищенні з’явилася Хвиля — скромна, соромлива. Вона оглянула приміщення
