що можна. Я прогляну всі вузли, спробую привести в порядок зв’язок і реактор.
— Тоді я теж залишусь, — заявила Мирослава. — Я допомагатиму тобі.
— Ні, — рішуче заперечив Космослав. — Там потрібна кожна людина. Мирославо! Подруго моя! Слухай мене… Так буде краще.
Дівчина довгим і ясним поглядом заглибилась в очі Космос-лава, ніби намагалась прочитати щось таємне в його душі. Але він спокійно витримав той погляд, торкнувся пальцями її плеча, прошепотів:
— Вірити треба друзям… і серцю. І вже рішуче додав:
— До роботи, друзі. Прислухайтесь до пеленгу. Не заблукайте, прошу вас. Я вірю, все буде добре.
Вони вже втратили лік годинам. Одноманітні скелі, ущелини миготіли мимо всюдихода, затуманювали свідомість. Хилило на сон. Силою волі відганяли дрімоту друзі, вперто продовжували пошуки.
Над обрієм мерехтів Юпітер, палали колючі зірки, інколи сходило Сонце, заливаючи планетку сліпучим, але холодним промінням.
Всюдиходи роз’їхалися від космольота в різні боки. В одному вирушили на пошуки Віора, Хвиля і Мирослава, а в другому Ясноцвіт, Зоря, Пломінь і Горлиця. Вони домовились про зустріч на протилежному кінці великого кола пошуків, намітили координати.
Наближалась година зустрічі. А ніякого натяку на успіх не було.
Всюдихід періодично зупинявся. З нього виходили юнаки і дівчата і, розійшовшись віялом, обшукували місцевість у межах кілометра.
— Думаю, що це даремна робота, — похмуро сказав Пломінь. — Тут щось не те.
— Як не те! — скрикнула Горлиця. — Що ти кажеш? Що ти пропонуєш? Відмовитись від пошуків?
— Ні, не відмовитись. Зачекай, не кричи. Учитель не збирався йти так далеко від «Райдуги». Він сам сказав.
— Тоді що ж? — запитала Зоря з надією.
— Не знаю, — непевно відповів Пломінь. — Але чуттєзнання підказує мені, що тут щось не те. Може, він недалеко від космольота. А може, його затягли якісь тварини.
— Тварини? — здивувалася Зоря. — В безповітряному світі?
— Все може бути, — втрутився Ясноцвіт. — Космонавти знаходили дивних істот навіть на астероїдах. Вони розмножувалися, мали енергетичний обмін, пожирали одне одного. Тут можливе те ж саме.
— Не говори такого страшного, — огидливо зморщилася Горлиця. — Пожирали… Невже ти думаєш, що вони…
— Нічого не думаю, — різко заперечив Пломінь. — Шукати, шукати.
Раптом на обрії спалахнуло широке сяйво, ніби від блискавиці. Друзі від несподіванки різко повернулися в той бік, перезирнулись.
— Десь біля ракети? — непевно сказав Пломінь.
— Схоже, — підтвердив Ясноцвіт. — Дивіться, дивіться!
Над зубцями скель з’явилася блискуча цятка. Вона промчала над планеткою, півколом пролетіла над головами друзів і загубилася серед зірок.
— Що це? — ледве чутно прошепотіла Зоря. Ніхто не відповів їй.
Страшне передчуття закралося в серце Ясноцвіта. Він намагався відігнати його, придушити, але воно вперто з’являлося знову і знову.
Між скелями з’явився другий всюдихід. Він зупинився поряд, круто розвернувшись на невеликому майданчику над ущелиною. З нього вискочив Віора, виглянули Мирослава, Хвиля.
— Ну як? — з надією запитав Віора. Ясноцвіт розвів мовчазно руками.
— У нас теж нічого нема.
— Ви нічого не бачили? — суворо запитав Ясноцвіт.
— Ні. А що?
— Негайно до космольота. Я не хочу говорити. Хай краще я помилився!
— В чому справа? — захвилювалася Мирослава. — Чому ти говориш загадками?
— Не треба, Мирославо, — сумно відповів Ясноцвіт. — Наші нещастя ще не закінчились.
Всюдиходи мчали, порушуючи всякі норми обережності. За кільканадцять хвилин вони минули гряду скель і вискочили на знайоме плато. Сонце заливало світлом всю рівнину, але космольота на ній не було.
— Що таке? — скрикнув Віора. — Ясноцвіте! Я не сплю? Не бачу корабля!
— Ні, ти не спиш, — почувся голос Ясноцвіта. — Я ж попереджав — готуйтесь до найгіршого!
— Може, ми заблукали? — глухо запитала Мирослава. — Ясноцвіте, що ж трапилось? Де корабель? Де Космослав? Адже пеленг працює!
— Зачекай ще хвилину…
Всюдиходи підскочили до того місця, де недавно стояв корабель. Там тепер виднілася купа якихось приладів та ящиків, прикрита темно-зеленою органічною тканиною. Поряд блищав невеликою антеною пеленгатор. Він безшумно повертав своєю химерною голівкою в різні боки, невтомно посилаючи у простір сигнали.
Учні вискочили з всюдиходів, з’юрмилися навколо покриття. Оглянулися.
Поверхня рівнини була обпалена вибухами реакторів. Стало ясно, що корабель стартував у Космос. На рівнині лежали прилади і ящики, виходить, Космослав залишив їх для товаришів.
Мирослава не витримала, кинулася до накриття, зірвала його. Судорожно шукала чогось між балонами, ящиками. Там не було нічого: ні записки, ні знаку.
Ясноцвіт і Віора мовчки підійшли до залишеного, переглянули.
— Кисень, їжа, всі необхідні побутові прилади, — сказав Віора. — Він все залишив нам.
— А сам? Куди полетів сам? — болісно запитала Горлиця. — Чому нічого не сказав?
— Невже злякався? — прошепотів Віора, обережно поглянувши на Мирославу.
Всі мовчали.
Мирослава дивилася в зоряну далечінь, і її ясні очі поволі наповнювалися сльозами. Вона хотіла стримати їх, втишити відчай, що рвався з душі, але не змогла. Глухі ридання потрясли ЇЇ тіло, і дівчина впала на скелі. Зоря кинулася до неї, взяла за руку, намагалася підвести. А Мирослава ридала ще сильніше, ніби виливала весь свій біль, розчарування, гіркоту підступу.
— Зрадник… Зрадник, — лунали у просторі судорожні слова. — Який зрадник!
— Не треба, подруго… Не треба, — шепотіла Зоря. — Треба все витерпіти.
Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.
— Куди вона? — прошепотіла Хвиля. — Віоро, затримай її.
— Не треба, — застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. — Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.
— Обговорити вчинок Космослава, — заявила Хвиля.
— Ні, — рішуче сказав Ясноцвіт. — Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.
— Що ж ми будемо робити? — розпачливо сказала Горлиця. — Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.
— Тихо, — махнув рукою Віора.
Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тінню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:
— Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!
— Він зрадник! — болісно сказала Горлиця. — Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив товаришів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрадник!
— Стій, зупинись! — суворо обірвав її Пломінь. — Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужила людина. Чи ти забула уроки Учителя?
