помилувавшись кілька днів її красою, її ароматом, повернути назад, де вона росла. І це не шкодить їй.
Квіти, закінчивши цикл розвитку, не гниють, як на грубо матеріальних планетах, їх матерія розчиняється у просторі, породжуючи нове зерно індивідуума, з більш високими якостями. На Блакитній Зірці нема шиття, нема розкладу. Тільки безупинна прекрасна трансформація форм, шукання найкращого вияву, відповідного до суті істоти чи рослини.
Міста на Блакитній Зірці невеликі. Бо й населення там небагато. Я вже сказала вам чому. Безперервний синтез, з’єднання однакових сердець — ось шлях нашої еволюції. Обмін енергій відбувається не так, як у вас. У нас саме тіло обмінюється енергією з середовищем, як ви, наприклад, дихаєте. Я бачу, ви мене розумієте. Тому не буду зупинятись на цьому. Це єдиний шлях, яким підуть всі цивілізації Всесвіту.
Місто, де я жила, прекрасне.
Стрімкі, легкі сходи, які ведуть на відкриті веранди, висячі сади. Стіни будівель випромінюють ніжне світло. Вони можуть швидко міняти колір, залежно від бажання людини. Нема моторошних, темних тонів.
Коли заходить Світило — випромінює все навколишнє: стіни, дерева, постаті істот, поверхня Планети. Створюється рівний, чудовий, ніжний, приємний для ока фон.
До речі, ми бачимо всім єством, а не лише так званими очима. Очі спеціалізовані і служать аналізаторами свідомості у випадках напруженої наукової діяльності, коли треба проникнути в суть нового явища, предмета, процесу.
На площах міста — давні скульптури з фосфоричного казкового каменю. Вони — утвір далеких цивілізацій, наших попередників. У вас є назва — Сфінкс. Ця фігура — велика загадка, в ній — Велика Тайна Буття.
Я любила милуватися заходом Світила біля Сфінкса.
Швидко мінялись тони, не порушуючи гармонії кольорів, не вносячи дисонансу. При Світилі моє вбрання, легеньке платтячко, здавалося полум’яно-синім, а ввечері засяяло власним світлом і стало перлисто-блакитним.
Все це природно у нас. Очі звикли до дивовижної чистоти барв, до їх прозорості, легкості, до простоти навколишніх предметів, їх закінченості.
Без кінця можна розповідати про наш Світ — милу Планету Блакитної Зірки. Але суть не в цьому. Я розкажу про той час, коли вся краса батьківщини померкла після зустрічі з Полум’яним Серцем.
Було так.
По всій Планеті пронеслася звістка. На Блакитну Зірку прибули з-за Великої Грані семеро Братів на чолі зі своїм Учителем. Вони були дітьми попереднього Циклу на Блакитній Зірці. Вони разом з усім людством еволюціонували і перейшли в той вимір, звідки не повертаються, залишивши па Планеті нові парості цивілізації, до якої належала і я.
Наші вчителі пояснили, що Брати зробили неможливе. Вони пожертвували новим, неймовірно високим станом своїм у Грядущому Циклі, щоб повернутися назад для допомоги відсталим цивілізаціям. Вони колись були Мандрівниками у Безмежжі, бачили безліч низьких планет, знали про страшну боротьбу і страждання, яке панує там. І серця їхні не могли бути щасливими, згадуючи про своїх молодших Братів. Бажання допомогти було таким могутнім, що воно зруйнувало усталені закони Природи, — Любов здійснила Чудо.
Я не сприйняла тоді слова вчителів до серця. Вони мені здавалися абстрактними. Я не уявляла конкретно, що таке страждання, Що таке жертва, що таке співчуття.
Одного разу в Школі Вищого Знання, де я навчалась, ми почули: прибув один з Братів. Ім’я його — Полум’яне Серце. Він виступить перед нами, розповість про далекі світи.
Я запізнилась трохи. Коли входила в амфітеатр, побачила, що друзі мої уважно і захоплено слухають людину, яка стояла спиною до мене і щось показувала на великому екрані, де миготіли зірки на темному тлі, пролітали планети, спалахували якісь формули.
Я непомітно проскочила в перші ряди, прислухалась.
Він закінчив фразу, повернувся. Його висока постать була топкою і гнучкою, але неймовірна сила відчувалася в граціозних рухах, в повороті голови, в блакитному ніжному обличчі з гігантськими очима.
Я подивилася на його обличчя. Він поглянув на мене.
І я забула все.
Він ще мовчав, але блискавиця пронизала мою свідомість, спопелила все, що було до того часу, запалила одною іскрою нові безмежні обрії.
Він мовчав, але в цьому мовчанні я чула гуркіт Космічних Звершень і тишу Вічної Таємниці Буття.
Блакитний промінь вийшов з його серця, могутнім ударом пронизав моє єство і ввійшов у моє серце. Як невпізнанно змінилося все навколо! Я відчула Безмежність в душі своїй, і тепер вже не як велику прекрасну абстракцію, а як живу реальність, як Єдину Сутність, і себе, як її невіддільну клітину.
Він знову щось говорив, але я не чула його слів. Блискавично пройшли перед моєю свідомістю дороги моїх попередників, вирвавшись із схованки серця, де вони дрімали під покривом мого безтурботного існування. Я згадала все. Я згадала боротьбу, страждання, велич перемог і пошуків, надінь і підйомів. Серце моє охопило весь Світ.
І я зрозуміла — прийшла Любов. Любов до Полум’яного Серця, тобто до всього Світу. Бо Полум’яне Серце — це і є весь Світ. Мій порив дійшов до нього. Я відчула, що мій подарунок був прийнятий просто і ясно. Він зрозумів мою Любов і влив її до Любові свого неосяжного Серця.
Полум’яне Серце підійшов до передніх рядів, поклав ніжну руку на моє чоло. Струмінь могутньої енергії пронизав моє тіло. Він ласкаво сказав:
— Я радий, що зустрів тебе, Біла Зірочко. Моє серце приймає тебе.
З того часу ми часто бували разом. Полум’яне Серце кудись літав і знову прилітав. А я ждала його з далеких польотів.
Інколи не витримувала, ходила в Центральну Будівлю Космічних Подорожей. Там я зустріла Старшого. Він був схожий на Полум’яне Серце, але волосся у нього було срібним і чоло несло на собі знак великих турбот. І це не дивно, — адже він був Учителем семи Братів і відповідальність за всіх лежала на ньому.
Братів уже не було. Вони розлетілися в усі кінці Безмежності. Я не могла знати про їх місію — це було таємницею їх сердець.
Старший уже знав про мене. Але тоді, коли я приходила до нього, щоб дізнатися про Полум’яне Серце, він лагідно, хоч і рішуче, говорив:
— Він буде весь час літати і повертатися. І ти завжди зустрінеш його. Але не обтяжуй його шлях непотрібною тривогою. Не треба бути зайвим вантажем. Допомагати й віддавати — твоє завдання.
Я запам’ятала його урок. І більше не ходила туди. Тільки тоді, як він повертався з польоту, я зустрічалася з ним.
А потім прийшла велика радість. Полум’яне Серце взяв мене в один політ на дуже високу планету. Не можна сказати, на якому рівні вона була у відношенні до Блакитної Зірки. Це була зовсім інша еволюція, не схожа на все те, що я знала. Але Полум’яне Серце вміщав у своєму всеосяжному Синтезі і цю еволюцію. Він у попередньому розвитку своєму знав такі планети і літав на них.
Ту планету я сприймала скоріше розумом, ніж серцем. Вона була трохи чужою для мене.
Пам’ятаю дивний присмерковий краєвид. Двоє маленьких світил в небі. Одне оранжеве, друге — лілове. Барви найчастіше бузково-фіолетові. Дивні дерева з трубчатими паростями, трава таких же гонів. І розумні істоти. Надзвичайно розумні, тонкі, чутливі, якщо можна об’єднати одним словом — суцільні згустки інтелекту.
Змісту розмов з ними я не пам’ятаю: говорив більше Полум’яне Серце. Але й досі залишилось почуття захоплення від лаконічності і точності їх мислення.
Істоти мали величезні — на пів-обличчя — випуклі очі. На голові членисті антени-вусики. Такі ж членисті, з багатьма суглобами руки, ноги. Шкіра ороговіла, фіолетових тонів — від світлого до темного. Незважаючи на відмінність від наших істот, вони не здавались неприємними. Навпаки, радісне відчуття великої мудрості і знання. Розмову з ними Полум’яне Серце вів майже безмовно, обмінюючись імпульсами сердечної енергії. Тільки інколи вони торкались його і мене прохолодними кінцівками. Ті дотики були дружніми і ніжними. Вони допомагали зрозуміти суть того, що було в імпульсі думки.
