— Їжачку! Рятуй! Їжачку!
Це було, наче в кошмарному сні... Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут побачив, як з екрана телевізора вийшла кульгаючи ота дивна бабця.
— Що таке? — сердито спитала вона. — Ти хто — Їжачок?
— Ї-їжачок, — розгублено сказав я. — А... а ви хто?
— А я — Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості — убивці й бандити... Та що там говорити... Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!.. Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! — на глядачів наводить страх моє телебабачення! І в цьому його значення!
Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним, гугнявим голосом.
— А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! — вигукнув я.
— Сам захотів! І я його провела.
— А я ж чув — він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.
— Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю тих, хто читає книжки замість того, щоб дивитися мої бойовики. І в мою Телебабанію, в Країну Заекранію, ти, голубе, не потрапиш.
Я глянув і з подивом побачив, що справді тримаю у руках книжку — «Летючий корабель», українські народні фантастичні казки. Але як опинилася ця книжка в моїх руках, я не міг збагнути. Бо я ж читав «Маленьких дикунів» і взагалі, ідучи до Ромки, жодної книжки не брав.
— Для того щоб потрапити до Заекранії, треба, щоб тебе хтось уявив, — вела далі Телебаба Яга. — Бо це країна уявна, незвичайна. І уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я тебе уявляти не хочу. Бо ти мені не подобаєшся. Отже, гуд бай!
І Телебаба Яга знову зникла за екраном.
«Що робити?! Що робити?! — гарячково думав я. — Ромка кликав мене на допомогу. Він чекає мене... Вся надія на мою уяву, на фантазію. Треба негайно когось уявити, щоб він мене уявив. І щоб я став уявним і зміг пройти за екран. Кого ж мені уявити? Там у них рекетигр, мавпиозі...Треба уявити когось такого. У дошкільнячому дитинстві був у мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався і розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову! І уявив. І попросив, щоб він мене уявив, щоб я став уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. І от я вже відчуваю неймовірну легкість і невагомість, лину до «Панасоніка». Мить — і я вже по той бік, у Заекранії. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила автомат і почала в мене стріляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!..
— Чого стоїш ти на ногах? — закричала Телебаба. — Я ж тебе, хлопче, вбила! Шість пострілів зробила!
Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала:
— Що робити?! Що робити?! Як мені його убити?!. Незважаючи на ногу, побіжу по допомогу! — і Телебаба Яга шкандибаючи зникла.
Я зрозумів, що у мене в руках чарівна книжка, що вона мене захистить. Я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якісь мавпиозі, стріляючи з автоматів. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель опустився біля будинку із заґратованими вікнами. В одному з тих вікон я побачив Ромку. Ромка теж побачив мене і закричав:
— Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!
— Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і прочитане уявляю.
— Ой, Їжачку! Бережись!
Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. І торжествуюче заспівала:
— Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я спритність мала. Ха-ха-ха!
— Ну то й що? — сказав я. — А зі мною моя уява, моя фантазія. І я можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам — вірю-вірю чудесам!
— Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! — зарепетувала Телебаба Яга. Але тієї ж миті ми з Ромкою опинилися у Ромчиній квартирі перед телевізором.
— Ху-у! Ну й пригодища! — перевів подих Ромка.
— А як ти опинився за екраном? — спитав я.
— Та, розумієш, дивився я дивився бойовик, і раптом виходить з телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й погодився. А тоді таке почалося...
— Я бачив! — кажу.
— Як?
— Та завдяки ж чарівним окулярам. Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти — ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право скористатися з чарівних окулярів.
— Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.
— Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!
— То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а навпаки... Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! — засміявся Ромка.
І враз засвітився екран «Панасоніка», хоч ніхто його не вмикав. І на екрані з'явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.
— Дорогі діти! — сказала вона. — Передайте бабусі і мамі про зміни у нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського бойовика передача буде така: «Той, хто книжки читає, уяву свою розвиває!» Наша телекамера встановлена у читальному залі Державної бібліотеки для дітей!
І залунала весела, бадьора музика.
— Ой! Та це ж таки вона! Вона! — вигукнув я. — Книжку мою прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!
Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.
ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА
Перше кохання діда Грицька.
Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов'язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село. Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться. Адже геть усі пригоди в нас були спільні.
Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.
— Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?
— Тю! Таке скажете! — пхикнув я.
— А що — нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?
— Чого це кривобокі й кислоокі?!
— А що — є й гарнюлі? — поцікавився дід.
— Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла.
— І що — вона тобі не подобається, та Ритка?
— Чого це не подобається? Подобається.
— І ти в неї не закоханий?
— От ви, діду, якийсь дивний! «Закоханий», «закоханий»! Ми ж іще школярі!
— Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.
— У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.
— Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.
— А вона?
— По-моєму, теж мені симпатизувала.
— І звали її Оксана!
— Ні, голубе, не Оксана.
— Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?
— То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.
— І де ділося воно, те ваше перше кохання?
— Де діваються усі перші кохання... Лишаються у спогадах, у снах!
— Вона жила у вашому селі?
— Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.
— А як ви туди потрапили?
— Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона... З матір'ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями...
Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві. У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в'юнкий кучерик... А ще — вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був «Полонез» Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно. І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне ім'я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і недосяжною.
Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під'юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою і бур'яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше побачення. Ми сиділи у траві край глибокого яру,
