— Ну що ж! — сказав Рудольфо. — На перший раз прощаємо! Але попереджаємо — як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!
Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і... ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев'ячої гриви.
— Ху-у! — важко перевів він подих. — Ну й приго-о-да!
— Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! — сказав я.
— Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним. Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.
— Слухай, — спитав Ромка в Ритки Скрипаль. — Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
— Якого новачка?! Ніякого новачка в нас в класі нема!..
Ми з Ромкою перезирнулися.
— Та... та то я пожартував! — сказав Ромка.
— Дурні у вас жарти! — пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.
Надзвичайна все-таки штука — ті чарівні окуляри!..
ПРИГОДА ШОСТА
«Дипломат» з доларами.
Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
І от одного разу він сказав:
— Слухай, їжа... — він затнувся, — ой, пробач, Ва... Васю!
— Та називай мене їжачком, чого там, — махнув я рукою. — Ти ж звик. Я не ображаюсь.
— Так-от... Слухай, їжачку, після отого суду у лев'ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!
— Розумію... — зітхнув я. — Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати...
— Мені від твого співчуття не легше... Я б хотів зробити щось таке... таке...
— Що?
— Щось таке... щось таке... незвичайне! Типу геройського...
— З вогню, з води витягти когось, чи що?
— Та! — махнув рукою Ромка. — Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!
— О! А де ж ти його візьмеш — злочинця?! — здивувався я.
— А пам'ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?
— Ну?
— По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» — «малина»...
— А як ти їх затримаєш?
— Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.
Я зітхнув:
— По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і...
— Як ти боїшся, я сам піду! — перебив мене Ромка.
— Нічого я не боюсь, але...
— Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі...
— Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.
— А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!
— От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
— Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.
— Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.
— А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички- чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали... Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
— Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо...
— Знову ти на брехню штовхаєш! — обурено прошепотів я. — Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
— Ну, добре-добре! Не кип'ятись! — примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно — лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.
— Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! — сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх — вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом — старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»...
— Ой! Що це?! — простягнув до нього руку Ромка.
— Не чіпай! — прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і... раптом з «дипломата» посипалися на підлогу... долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.
— Ой! їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!
— Та ти що?! — вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
— Це... це ж крадені, не державні!
— От-от! — я знову перейшов на шепіт. — Якщо зараз з'являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі...
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
— Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися — у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.
— Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! — весело сказала вона.
Ми з Ромкою тільки роти роззявили.
— Який Ци-циган? — белькотнув Ромка. — Який Свист?!
— Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! — Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.
— Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! — говорив Ромка.
— А чому завтра? — спитав я.
— Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».
— Ну, Цигане, ти підозріливий!
— А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!
— Пізнаєте? — усміхнулась тітонька-лейтенант. — Ваші голоси?
— С-схожі... — розгублено глянув на мене Ромка.
— Але то не ми! Не ми! — тоненько писнув я.
— І на доларах нема ваших відбитків пальців? — вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.
Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!
— М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися... — пробелькотів Ромка.
— А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?
— Ми хо-хотіли злодіїв спіймати... — Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:
— Такого ще у моїй практиці не було — щоб злодії ловили злодіїв!
— Та ми не злодії! — вигукнув я. — Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!
— Вони нас знають! — підхопив Ромка. — Чесне слово! Чесне слово!
І раптом тітонька-лейтенант... заспівала:
— У нас така традиція —
Порушника міліція
Затримати повинна,
Якщо його провина
Доведена фактично,
Фактично і всебічно,
Всебічно обґрунтована
І запротокольована.
