— Без грошей? Давай! — повеселішав Залусківський.
— Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.
— Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!
— Добре, — Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. — То я пішов?..
— Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.
— От який ти в нас дбайливий, Залусківський! — осміхнувся Роман.
— Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! — образився Залусківський.
Роман махнув рукою, пішов до хати.
— Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали! — Із грішми?
Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних качанів, на підлозі — ще голівок із тридцять.
— За трактора домовився. Та збирай уже.
Раїса руки від солі об фартух витерла:
— Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
— Сама зліпи! Не безрука! — скрипнув зубами Роман.
— Зараз зліплю. А що за робота? — Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.
— Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я — на наше поле. Треба ж йому раду дати.
— А чо' ту копу стерегти?
— Чужі курви сіно крадуть.
— Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає.
Щось воно не те…
— Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба. Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:
— Стережися, Ромчику! І не обернувся.
Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:
— Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то — рай! І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову — курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі — Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город — двадцять соток. — І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо'сь… Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.
— Якби Ромка не пив… — загадала за звичкою — і раптом аж сіла на ненависну табуретку. — Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.
— От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай? Упізнав іздалеку — і аж захлинувся.
— От йо… Проходу не дає! І — за копу. Сховався, а очей відвести не може.
— Чо' це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з'їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб'є…
Точно вб'є.
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.
— То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?! Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув — захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.
— Йо… Та що ж це зі мною робиться?! — шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. — Ні, ні… Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
— Піду… І — бігом із гори. Співає:
Чоботи під курганом — чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.
— Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають.
Тихо.
Дівка плечима знизала, пакет підхопила.
— Отак завжди. Здалося… Піду.
– Іди, йди… — молив під копою Роман. — Геть, геть…
Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.
Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.
— Рудий! Чубчику! Гості до нас, — мовила Килина.
Пси слухняно підвели голови — і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.
Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.
— Ходи, не бійся, — гукнула баба. — Що там у тебе?
Катерина руку з-за спини:
