Ярослав Гашек
Пригоди бравого вояки Швейка
ТОМ І
Скромне слівце зухвалого редактора
Гадаю, що в багатьох українських читачів чимало приємних асоціацій пов’язано з образом бравого вояки Швейка. Для мене ж особисто ще з глибокого дитинства, відколи я почав читати грубші книжки, Швейк став одним із найулюбленіших літературних персонажів. Маю надію, що в таких своїх симпатіях я не був одиноким, адже популярність Швейка серед читаючої публіки важко переоцінити. Та й у військових таборах в Ізяславі, де я вимушено здобував офіцерський чин, багато хто називав мене чомусь саме Швейком. Підстав для такого «хрещення» не бракувало, бо до військових обов’язків я таки ставився по- швейківськи.
У кожної зацікавленої особи, мабуть, є своє приватне ставлення до Швейка — певний тип стосунків із літературним персонажем. Для мене ж образ Швейка доволі тісно пов’язаний із моєю славістичною долею, у дещо формальному вимірі, проте із приватними векторами. Адже науковим керівником моєї кандидатської дисертації був Сергій Васильович Нікольський, видатний московський славіст, один із найбільших авторитетів у гашеко- і швейкознавстві. Та ще й його зовнішня постава в мене постійно асоціювалася із візуальним образом Швейка. А науковим керівником моєї університетської дипломної роботи був Володимир Андрійович Моторний, визначний львівський славіст, авторитет у багатьох галузях. Саме у довірчих розмовах із ним я остаточно утвердився в рішенні здійснити нову власну редакцію Гашекових «Пригод бравого вояки Швейка» в перекладі Степана Масляка, а також — у потребі доповнити дане видання продовженням, що його дописав Карел Ванєк. Зрештою, про цей додаток є нагода взнати докладніше із післямови проф. В. Моторного. Історія українських перекладів «Пригод бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека фрагментарно почалася ще від 20 -х років XX століття. А вже в 30-х роках повний переклад з’явився чотирма частинами у Львові. Перша частина в перекладі О. Залужного (псевдонім Ю. Шкрумеляка) вийшла в ілюстрованому видавництві «Луна» (1930), а всі решта — в перекладі М. Зорка (псевдонім М. Топольницького) в бібліотеці «Воєнні спомини» (1930, 1932, 1936). До речі, четверта частина була доповнена продовженням К. Ванєка в перекладі того ж таки М. Зорка, і саме вона покладена в основу нашого додатку.
Майже синхронно з’явилися і дві перші частини «Швейка» в перекладі Е. Двоя за редакцією А. Березинського — перша в Харкові в Державному видавництві України (1930), а друга — в Києві у видавництві «Література і мистецтво» (1932). Доречно буде згадати, що й у цьому проекті планувалося опублікувати продовження К. Ванєка, проте йому не судилося здійснитися.
Усі ці згадані видання належать лишень історії української перекладної літератури, натомість переклад Степана Масляка (1895–1960), вперше опублікований у Києві 1958 року видавництвом «Радянський письменник», належить до пролонґованого активу нашого письменства. Таке активне побутування цього перекладу пояснюється його якістю та фаховістю, а також постійною потребою час від часу перевидавати українського «Швейка». Існує чимало перевидань Маслякового перекладу, до того ж — за різними редакціями. Першу авторську редакцію перекладу здійснив Г. Кочур ще у 1966 році для видавництва «Дніпро».
Це ж видавництво випустило перевидання цього перекладу (щоправда, вже в іншій редакції), зокрема, в серії «Вершини світового письменства» (1970) та в двотомнику творів Я. Гашека (1983). Ці та інші редакції тексту перекладу С. Масляка щось до нього додавали, а щось навіть віднімали, проте ці зміни не мали посутнього характеру. І ось тут нарешті підійшла пора моєї редакторської зухвалості.
Бо жодна з існуючих редакцій мене особисто не задовільняла. У такому разі треба було самому братися за цю роботу. На щастя (тішу себе такою ілюзією), мені в цьому плані ніби нічого й не бракує. «А цього вже досить», — як писав сам Ярослав Гашек у своїй передмові до опису Швейкових пригод під час Першої світової війни.
Це стосовно зухвалості, а стосовно скромності — то саме через неї я не буду в цьому короткому вступному слові пояснювати чи описувати основні риси моєї авторської редакції Маслякового перекладу Гашекового «Швейка». Усім бажаючим взнати про це докладно й автентично доведеться таки прочитати саме це наше «кальварійське» видання від початку і до кінця.
ВСТУП
Велика доба потребує великих людей. На світі існують невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона.
Даремно шукати їхні імена в історії. Але при уважному аналізові їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Олександра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти людину в приношеному одязі, яка, власне, і сама не уявляє свого значення в історії нової доби. Вона скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до неї не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Якщо б ви запитали, як її звуть, вона б відповіла дуже просто і скромно:
«Я Швейк…» І справді, ця тиха, скромна, бідно одягнена людина — і є той старий бравий вояка Швейк, хоробрий герой, ім’я якого ще за часів Австро-Угорщини було на вустах усіх громадян Чеського королівства і слава якого не поляже і в республіці.
Я дуже люблю цього бравого вояку Швейка і, подаючи його пригоди під час світової війни, я переконаний, що у всіх вас з’явиться симпатія до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив той дурень Герострат, щоб потрапити до газет і шкільних читанок.
А цього вже досить.
Автор
Частина перша
У ТИЛУ
Бравий вояка Швейк встряє у світову війну
— Та йой, забили нашого Фердинанда, — сказала служниця пану Швейкові, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він покинув армію і займався тепер продажем псів, паскудних, нечистокровних потвор із родоводами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і саме тепер натирав собі коліна оподельдоком.
— А якого ж це Фердинанда, пані Мюллерова? — спитав Швейк, не перестаючи натирати собі коліна. — Щодо мене, то я знаю двох Фердинандів. Один служить у магазині аптекаря Пруші і якось випив там помилково плящину якоїсь гидоти проти випадання волосся, а потім знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирає по вулицях собачі гівенця. Обох анітрохи не шкода.
— Але що ви, ласкавий пане, говорите, таж це пана ерцгерцоґа Фердинанда з Конопіштя{1}, цього тлустого, побожного.
— Мати Божа! — вигукнув Швейк. — Гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцоґом таке трапилося?
— Ухекали його, щоб ви знали, паночку, в Сараєві, з револьвера. Він їздив туди зі своєю
