Грішні, чесніші за херувимів...

гратися, і ти бігом злазиш із печі, шукаєш на миснику гребінця, біжиш у холодну хату до дзеркала чепуритися. Із дзеркального срібного марева у вишневій різьбленій рамі на тебе дивиться заплетена тісно (аж очі вилазять) у чотири білявеньких кісочки щаслива Гапка, яка, і ти це знаєш, знаєш наперед, дуже скоро вмиється гіркими сльозами, бо хлопці свого не попустять і не пропустять, аби над тобою, бідною, довірливою Гапкою, як кажуть твої баба Тетяна, та не позбиткуватися…

Уже ж таке було! І не раз! Бувало, кличуть з Карнавкової межі, зарослої кропив’яними, в ріст чоловіка, хащами, закиданої колючими гілками акації:

— Хочеш побачити ойойкове гніздо? Іди сюди! Тут їх повно!

— Де? — біжиш. — Покажіть!

Та не встигаєш зазирнути в ріще, як уже кричиш звідти:

— Ойо-йо-йой! Поможіть!

— А що, побачила ойойкове гніздо?! — аж за животи беруться від сміху Петро з Миколою вже з долини баби Онисі.

І ти ридаючи, обдираючи на собі шкіру і плаття, вилазиш з того ріща, і йдеш жалітися бабі Тетяні, бо тато з мамою — не хочуть мішатися до дітей.

Переплакавши, зарікаєшся більше ніколи не слухати Петра з Миколою, навіть не обзиватися до них, так наче їх нема. А вони, як на зло — тут як тут, мов Пилип з конопель. І ще крикнути не встигнуть:

— Йди побачиш півників лопухових!

А ти вже біжиш, летиш і, роззявивши рота: — Де? Де? Де ті півники? — питаєш.

— Щоб їх побачити, треба спочатку реп’яшком руку потерти, — дурять тебе хлопці. Ти знаєш, що вони брешуть, та все ж наївно простягаєш руку і тупо дивишся, як вони тобі зелененьким реп’яшком труть зап’ястя. За мить на тому місці проступає подряпана рана. Вона пече таким пекельним вогнем, що від болю й образи ти аж виєш, і готова вбити збиточників, але за ними уже й слід прочах! Нема! Доти не з’являться, доки нових фокусів над тобою не придумають. А придумають — тут як тут!

Ото ж і зараз: Петя дістає з кишені якесь пуделко, а Коля біжить до печі, засовує руку в челюсті, тобто в комин над припічком, набирає на палець сажі — щоб тобі славно брови підмалювати для фотографії, бо ти руда-рижа, як Баранчиха.

— Я не руда, — ображаєшся, але вони не зважають і наводять тобі марафет. І ти, як дурне, покірне теля, слухаєшся!

— Але плати гроші наперед! — кажуть хлопці, розмалювавши тебе, як того, що в бовдурі сидить. — Бо не будемо фотографувати.

І ти, вчена, та не навчена, лізеш на піч, до тайничка за комином, де ховаєш у сірникових коробочках увесь свій безцінний скарб: рябеньку квасольку (гратися в череду), різнобарвні ковпачки (корки) від пляшечок з-під одеколону “Бузок” і “Шипр” і… звичайно, наколядовані-нащедровані гроші… І не встигаєш зоглянутись, як нема ні грошей, ні дядькових хлопців, тільки купка паперових квадратиків з мармизами, намальованими фіолетовим хімічним олівцем, та ще ти сама, розмальована, як дідько, липкою, масною сажею, яка ні-і-ічим не змива-а-га-га-га-ється-я-я…

Звісно, ти плачеш, і ще живі твої баба Тетяна, розстроєні, що на їхніх очах така несправедливість творилася, сваряться на дядькових хлопців:

— От польська кістка! От пся крев! От же ж любить збиткуватися та на дурничку паном бути! Отаке пшепрошам — на соломі спить, зубами ськається, а паном величається…

Так ти мимоволі стаєш учасником задавненого, прихованого міжетнічного конфлікту на родинному ґрунті. Здивовано дізнаєшся, що у вас в роду одні — українці, а інші — поляки, кажуть, ніби й татари були, добре, що від циган Бог милував, а то вже була б тобі, бідній, клямка й гаплик! Обдерли б, як цап липку!

А татові — смішки!

— Чого бідне, бо дурне! А чого дурне, бо бідне! — каже замість того, щоб відлупачити добряче дядькових хлопців. — Оце тобі наука!

Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних дядькових хлопців, і теж польська кістка, ти любиш, незважаючи ні нащо, бо тільки дядина Люся твоє ім’я вимовляє не так, як усі: Галю! — а лагідно, ніжно, наче по голівці гладить:

— Га-а-а-лю, Га-алочко… Галю-ю-юню…

ВЕЛИКДЕНЬ

Тато повернувся з тюрми ранньої весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого тогорічного Великодня не пам’ятає. Інші — пам’ятаєш: смарагдово-сонячні, якісь тривожно-трепетні. Оскільки в селі не було церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою молитвою сирною паскою та писанками, які ви з бабою Тетяною розписували у чистий четвер на припічку коло гарячої печі, щоб не застигав у мисочці віск. А потім ти бігла в Яр, де вже діти з усього кутка котили крашанками згори та цокались ними — хто кого поб’є.

А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам’ятаєш. Повернення тата ніби заступило у твоїй пам’яті свято. Пам’ятаєш, що це було перед Пасхою, ранньої весни. На ставку ще плавав лід, на городах де- не-де білів сніг, але дороги в селі вже розгасали так, що ногу важко було витягнути з болота. Мабуть, було по обіді, і, мабуть, в неділю, і, здається, ти знову ж таки йшла від дядька Тьоми — то брьохкаючись у болоті, то стрибаючи попідтинню по латочках ніздрюватого снігу. День був сірий, холодний, сумний. Підбадьорював тільки веселий шурхіт горіхів у вузлику.

На душі теж було сіро, холодно і сумно. Додому не хотілось вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Іван, сваряться баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неї малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вікно поглядає — тата виглядає, якого перед Різдвом забрав чорний ворон у якусь командіровку.

— Туди, де командірами стають? — питала ти.

— Туди… — зітхала мама у твій бік, а до баби:

— Сталін помер… може, випустять?

— А щоб його, каїна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його, людожера лютого, дикі звірі розірвали, чорні круки ізклювали… — починали свої прокльони, розгойдуючись разом з колискою, твої баба Тетяна.

— Мамо! Господь з вами! Та ж скрізь — вуха! Чи ви хочете, щоб нас із малими дітьми в Сибір погнали, чи в хаті спалили?! — тихо лементіла від печі мама, а на її блідому лиці блукали тривожно-багряні відсвіти вогню, лякаючи тебе спогадами про недавні пожежі.

— Ву-у-ха… Ой, ву-у-уха! Щоб їх тому Савці розтрипроклятому та киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та…

— Мамо! Згляньтеся над си-и-иротами, — благала мама твоїх невгамовних бабу Тетяну.

Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама, впавши головою на припічок, беззвучно здригатися всім тілом, що було ще страшніше… І від того жаху сердечко твоє тріпалось, як пташка в кулаці, болісно потенькуючи: тень-тень, тень-тень…

А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть — Текличка:

— А чо’ ж це ви так зажурилися? — улесливо медом мастить.

— За Сталіном плачемо, — огризалися люто мої баба Тетяна, а мама схоплювалась і тікала з хати, від гріха подалі.

Згадавши, що тебе вдома чекає, шкодуєш, що не зосталася ночувати у дядька Тьоми. Спала б на перинах… Дядько з дядиною — багачі. На ліжках — білі подушки, покривала з узорами, одіяла ватні у квітчастих простирадлах. Не те що у вас: на полу сіно, вкрите старим рядном, а на рядні баба Тетяна — під кухвайкою, співають, маму до сліз доводячи політикою: