познайомитися з чорною дiрою...
- На жаль, є, - вставив капiтан.
- I було б безглуздо не скористатися цiєю можливiстю, адже так?
- Цiлком слушно, - хитнув головою Нескуба. - Ми будемо продовжувати...
- Це ваш обов'язок, Лойо Майо! - вже твердiшим голосом сказав капiтан, а сам подумав: 'От у кого треба вчитися витримки!'
3
Уже вкотре Алк уперто намагався замiряти дiаметр квiтки, але зiв'ялу пелюстку нiяк не вдавалося розправити на решiтцi. 'Прокляте тяжiння, - думав Алк, - це воно її поморщило, квiтка ж тендiтна... Колись у двадцятому столiттi на Суматрi росла гiгантська квiтка, яку назвали на честь ученого, що натрапив на неї в джунглях, - Рафлесiя Арнольдi. Дiаметр її сягав метра, i то було справжнє диво. Ця ж... - Алк знову окинув сумним поглядом зiв'ялi пелюстки. - Ця має не менше п'яти метрiв! Новий вид, можна б назвати Космiчна Алка. Можна б... На очах гине, i нiчого не вдiєш. У невагомостi вона росла корiнням угору, тепер же її бiологiчний годинник зовсiм розладнався, i така пишна квiтка пожухла... I все це Нескуба... Через нього 'Вiкiнг' потрапив у таке скрутне становище. Скрутне? - сам собi заперечив. Аби ж то скрутне... Катастрофiчне!'
Важко зiтхнувши, Алк облишив возитися з квiткою, перевiрив, як працює генератор електронно-iонного поля, потiм сiв на прикутого до пiдлоги металевого стiльчика i почав перебирати в думках подiї останнього часу. Та зосередитись чомусь важко було, перед очима лежала розпластана квiтка, i думки крутилися навколо неї. Ах, яка це унiкальна рослина! Як вiн ждав її цвiтiння... I от маєш... Нескуба в усьому винен, Нескуба. I що там квiтка, хоч яка вона дивовижна, - загине оранжерея з усiм багатством флори, страшного тяжiння не витримають люди, i 'Вiкiнг' з осередку життя перетвориться на холодну домовину... I хто зна, скiльки рокiв чи десятилiть ця домовина падатиме у ту чорну дiрку, доки не буде розплющена, розтрощена, розтерта на атоми... Ех, як це трагiчно й... безглуздо! Алк стиснув кулаки, роззираючись навколо, як загнаний звiр. Усвiдомлення безвиходi, безсилля лютило його ще дужче. Невже ж отак i гинути - покiрливо, безмовно? Невже не можна зарадити? А як усе добре починалось... Колектив згуртований, працювали з ентузiазмом, нiхто не шкодував енергiї для досягнення мети. Ех!.. I все це пiде прахом, не буде нi його самого, Алка, нi 'Вiкiнга', нi... Еоли... Безглуздя. Алк спробував уявити, як це не буде його, їх, нiкого,- i не мiг. Уявлялася чорна, безмежна, бездонна порожнеча, але в нiй була присутня його думка, його 'я' - наче якась вiчна i всюдисуща субстанцiя.
Будучи глибоко переконаний, що всi, без винятку, явища зумовленi певними причинами, Алк почав мiркувати про причини катастрофiчного становища експедицiї. Довгий ланцюжок причин i наслiдкiв, який вiн перебирав багато разiв, приводив до того самого висновку: Нескуба, капiтан Нескуба вишколений, висококвалiфiкований космонавт у вирiшальний момент спiткнувся, допустив злочинну, так, злочинну недбалiсть. Сам же сказав, що пiд час вахти заснув, сидячи за пультом. Прогавив, проморгав... Така от прозаїчна, буденна причина: задрiмав чоловiк, i ось наслiдок - 'Вiкiнг' потрапив у гравiтацiйний капкан! А чому вiн задрiмав? Перевтома? Нездужання? Самозаспокоєнiсть? Що б там не було, це вже не має нiякiсiнького значення, бо подiя невiдворотна. I капiтан мусить вiдповiдати за недбайливе виконання своїх обов'язкiв. Це ж вiн був запропонував додаток до 'Iнструкцiї'... Хоч Алк тодi заперечував проти цього додатку, а зараз... Якщо колектив визнає капiтана винним, то... В пасажири!
'В пасажири...' - повторив у думцi Алк i, згадавши Еолу, насупився. Мабуть, усi помiтили, що вiн симпатизує капiтановiй дружинi, може, навiть i Нескуба здогадується. Що ж виходить? Особистi рахунки? Алк поморщився: неприємно навiть подумати, що товаришi можуть розцiнити його наскоки на капiтана саме в цьому аспектi. А хiба можна мовчати? Нi, нi, його моральна свiдомiсть збунтується... Його обов'язок, та й не тiльки його, це обов'язок всякої чесної людини... Так, безперечно, але це легко тiльки в думцi. А на дiлi... Спробуй виступи, кинь каменюку в свого товариша... Еола... Може, поговорити з нею? Якраз i привiд є: нехай допоможе зафотографувати на кiнострiчку оце ботанiчне чудо...
Алк пiдвiвся i, похитуючись на неслухняних ногах, пiшов помiж гратчастими перегородками до вiдеофона. Покрутивши диск, уп'явся поглядом в сiрий екран, де ось-ось мало з'явитися обличчя Еоли. Воно виринало поволi, нiби формуючись iз туману, вимальовуючись усе чiткiше й виразнiше. Найперше з'явилися очi, потiм чоло i щоки, i розтрiпане золотисте волосся. 'I вродилося ж отаке гарне, - не то захоплено, не то обурено подумав Алк. Справдi, квiтка!'
Коли їхнi погляди зустрiлися, Алк розгубився. Що вiн їй скаже? Що її чоловiк, капiтан корабля Нескуба, вчинив злочин?
Рука несамохiть шарпнулася до вимикача, i обличчя Еоли почало танути, тьмянiти. В останню мить Алк помiтив здивування в її очах.
Дивлячись на погаслий екран, Еола всмiхнулася. Цей Алк такий дивак: упнеться очима, наче гiпнотизує, а нiчого не каже. Хоча, може, це й добре. Його красномовнi погляди, як сформулював би затятий кiбернетик Нескуба, несуть не менше iнформацiї, нiж слова, а вiдповiдати на них не обов'язково. Що буде з 'Вiкiнгом', з усiма ними? Куди вони падають? I хоч тяжiння дужчало, посилювалось, Еола вiдкидала думку про загибель. їй не вiрилось, не хотiлось вiрити, що Нескуба i весь екiпаж не зможуть нiчого придумати для порятунку. Одна спроба не вдалася, та хiба вони сидiтимуть склавши руки?
А ботанiк Алк... Який глибокодумний i трiшечки кумедний у нього вираз обличчя, коли вiн починає фiлософствувати. 'Природа - великий архiтектор i скульптор. Рiзноманiтнiсть її витворiв дивовижна. Рослина, риба, тварина, людина - це вiдкритi термодинамiчнi системи, тобто форми прояву живого. Жива матерiя так само безкiнечна в часi, як i нежива, i розповсюджена в усьому просторi Всесвiту...' Любить пофiлософствувати Алк, подискутувати, хоча останнiм часом ходить мовчазний, насуплений. Еола вiдчуває: вiн щось замислив... Раптом їй подумалось: чи вона часом не розлюбила Нескубу? Чого її бентежать, так - бентежать, вона не вiдчуває, позирки Алка? Чому гаряча хвиля заливає їй обличчя, коли той дивиться на неї чи щось каже? Та ось i зараз...
Еола пiдвелася, встала з лiжка i поглянула в дзеркало, прикрiплене на металевiй переборцi бiля дверей. Так i є, щоки палають. Пiдморгнула, скорчила гримасу i жартiвливо промовила сама до себе:
- Ти ж iще молоденька i гарна! I що ж тут дивного, коли дехто звертає на тебе увагу? Цiкаво, чи вiн коли-небудь освiдчиться? Авжеж освiдчиться! А цiкаво б почути... Певне, скаже щось ботанiчне: найдивовижнiша квiтка космосу, троянда 'Вiкiнга' чи, може, термодинамiчна система. Ха-ха-ха!..
На чергування до медичного блоку Еола пiшла звеселiла, осяйна, так нiби й не було нiякої загрози їхнiй експедицiї, нiби 'Вiкiнг' не падав у чорну безодню.
А тим часом два фiзики, зарослi, як орангутанги, не вiдходили вiд радiолокацiйної апаратури. Навiть вiдпочивали у своїй тiснiй радiорубцi, в якiй, щоб пройти, не зачепивши якого-небудь апарата, треба було мати котячу спритнiсть. Радiофiзики методично, квадрат за квадратом, обмацували 'небо', посилаючи навсiбiч iмпульси надвисокої частоти. З кожним 'днем', ба навiть з кожною годиною сигнали поверталися назад за коротший i коротший промiжок часу. Протягом останнiх 12 годин час повернення iмпульсу скоротився з 9,7 секунди до 0,8. А крива, що вимальовувалась на екранi, нагадувала видовжену пляшку, поставлену вверх дном, 'Вiкiнг' викреслював круту спiраль у її вiдкритiй горловинi. 'Пляшка', вочевидь, меншала, коротшала, та кiнцi її тiкали кудись за екран.
- Ну, що ж, - сказав Кантор, примруживши золотистi, мов у кота, очi, як тiльки крива замкнеться - наш час скiнчиться. Не встигнемо й побачити, як її кiнчики зiйдуться.
- Коротке замикання? - обiзвався Iдерський, повернувши до свого друга заросле обличчя. - Тобi, значить, вiдомi властивостi просторово-часового континууму при надвисокiй напрузi гравiтацiйного поля? Ти генiй, мiй любий, чому ж ти досi мовчав, замiсть того, щоб ощасливити...
- Облиш свою iронiю. Зарядив: просторово-часовий континуум... Ця крива знаєш коли замкнеться?
- А коли?
- Саме тiєї митi, коли 'Вiкiнг' шарахнеться об поверхню колапсуючої зорi.
- Ну, що ж, - зiтхнув Iдерський, - тодi давай хоч поголимось, а то якось нiяково буде перед чорною зiркою.
Кантор хмикнув:
- До чого ця бравада?
- Якщо хочеш знати, то це самозахист. Бо iнакше в нас опустяться руки i ми занедбаємо працю.
- А навiщо нам горбитись у цьому залiзному ящику?
Iдерський рiзко вiдкинувся на спинку сидiння, наче його вдарили в груди. Пильно подивився в котячi Канторовi очi:
