а ще отари понад лiсом,
i Києва далекого торжественнiсть нагорна,
усе, усе в природi каже:
пiзнай себе самого, пiзнай.
Максим Петрович пiдпер руками голову i заплющив очi. 'От якби хмариною понад тими полями',- з'явилась i розтанула думка. Хоч очi були заплющенi, сяйво не зникало, i останнi слова чiтко закарбувалися на сiткiвцi, зазвучали хоралом:
пiзнай себе самого, пiзнай...
Почувався легко, нiби в невагомостi, та раптом виник рiзкий шум, у вухах i скронях стало повно шуму, наче поруч рушила електричка.
Може, через той шум вiн i не почув, як зайшла Дiана. Збентежена жiнка, зупинившись на порозi кабiнету, похапцем вийняла iз сумки якiсь папери. Один аркуш висковзнув у неї з рук, пiймала, наче бiлого птаха, пiднесла вгору.
- Це ось, Максимку, тобi вiд 'Сократа'. Перша тисяча рокiв - твоя! Чуєш, твоя! Нетлiнне сяйво золоте, як сказав поет. А Севертека iз заздрощiв...
Мовчанка i непорушнiсть господаря здивували. Чи задрiмав?
Легенько торкнулась плеча i скрикнула. Максим Лук був мертвий. Книги, якi вiн створив, житимуть тисячолiття, а вiн сам...
Як не намагалася Дiана стриматись, спазми здушили горло, i вона дала волю сльозам.
