машина справила на тебе негарне враження. Але ж це тільки машина! Кращої в мене не було. Хіба можна за це засуджувати?..
А Рут все ще мовчала. Рука з черевичками опустилась, губи звузились, обличчя зблідло.
Нарешті мовила:
— Я все розумію, Едмундо. Якби ти навіть прийшов до мене в якійсь нелюдській подобі… Хай навіть мавпою або собакою… Якби навіть сталося таке — і тоді б я бачила тебе серед хмар, а не на землі… Для мене ти завжди на полум’яному коні, Едмундо!..
— Ти стала майже дорослою, Рут, — мовив Едмундо. — Ти кажеш дорослі слова.
— Я довго чекала й багато думала. Може, навіть дорослі стільки не думають. Вони бояться казки.
— Світ — це суцільна казка, — тихо сказав Едмундо. — Як же можна її боятися?
Хлопець помітив, що його рука мимоволі тягнеться до волосся Рут. І дівчинка не боронилася — дозволила йому покласти долоню їй на голову.
Ким він був для неї? Мабуть, так можна любити брата. І шукати його ніжності. Тітка Мірта небагато ніжності дарувала своїй небозі. І тепер сильна рука Едмундо, яка лежала на її голівці, повертала їй те, що забрала в Рут невесела сирітська доля.
— Рут! Я не хочу більше ставати блискавкою. Дозволь мені бути таким, яким бачиш зараз.
— Ти не можеш бути таким. Бо ти з іншого світу. Це тільки наше побачення, Едмундо. Тебе знову покличуть хмари — і ти підеш від мене.
Її голосок звучав ніжно, мелодійно. Було в ньому щось від тієї хвилі, яка набігала з лагуни на кораловий пісок. І в мінливості хвилі, у вільній грі ламаних ліній виникали пальми та білі острови, заселені невідомими істотами. Все це виникало на якусь мить — як виникають в уяві людській зорові образи, коли добрий музика бере в руки скрипку. І відразу ж напливають інші видіння, збуджуючи уяву для іншої діяльності.
— Хіба я недобре виглядаю? — збентежено запитав Едмундо.
— Надміру добре, — посміхнулась Рут недитячою посмішкою. — У нас люблять таких вродливих хлопчиків.
— А ти?..
— Для мене це байдуже. Я зовсім не те люблю.
— Що ж ти любиш?..
— Я й сама не знаю.
Рут помічала, що стала якоюсь іншою. Їй навіть дивно було згадувати себе такою, якою вона була у тітки Мірти. Мабуть, круті злами в дитячій долі, замісивши душу в кризі й полум’ї, дарують дитині передчасну зрілість. І це вже не дитина, хоч зовні і виглядає дитиною.
Професор попередив Делію, що Рут уже не потребує її особливого піклування. Їй треба надати якомога більше незалежності. Хай Рут і Едмундо знайомляться, хай звикають одне до одного.
Професора не влаштовувала затяжність фізіологічного визрівання. Тепер він творив своїх роботів прискореним методом. Отже Едмундо, якому на вигляд було тринадцять років, насправді мав лише півтора року. Йдеться, звичайно, про його білкову оболонку. Саме тому білкові роботи й мали примітивну психіку. Тіло швидко набирало заданих форм, а психіка лишалась такою, як у немовлят. Ці організми становили тільки робочий матеріал для дослідів Професора.
Делії стало боляче, що Рут, яку вона щиро полюбила, з лихої волі Професора мусить терпіти присутність істоти, котра ніколи не стане людиною. Чого ж хоче від цієї милої дитини диявол у людській подобі?.. Яку нову жорстокість він замислив?..
Тому й заплакала Делія.
III. Несподівані гості
— Зрозумійте, містер Едмундо, яким злочинцем ви хочете мене зробити! Бути променевою особою, над якою стоять лише зорі, — і раптом загуснути в білкових клітинах. І не прагнути, не пориватись до зір. Яке падіння! Ні, містер Едмундо, цього не станеться. Зрештою, подумайте про Рут. Спершу ви обдарували її казковою могутністю, а тепер хочете зробити дружиною вантажника або шевця. Адже ж ви мусите якось заробляти на хліб.
Так говорив Професор, намагаючись умовити Едмундо розпочати вправи, які дозволять вивільнити з організму розлиту в ньому енергію кульової блискавки.
Але Едмундо не бажав ставати блискавкою. Він хотів повернутись до батька в тому вигляді, в якому Себастьян справді міг називати його сином.
— Ви забуваєте, — сердився Професор, — що білковий автомат, який я вам подарував, назавжди лишається у вашому розпорядженні. Ви в нього повернетесь тоді, коли захочете. І будете жити серед людей. І ніхто не догадається, що годину тому ви котилися в небі грозою. Хто б із смертних відмовився від отакої долі?..
Едмундо радився з Рут. І дівчинка йому казала:
— Я б хотіла на якусь годину стати блискавкою. Але на все життя… Це було б жахливо! Отак і ти, Едмундо. Тобі тільки здається, що ти здатний зректися неба. Потім ти дуже засумуєш. А я не знатиму, як тебе втішити.
Едмундо розпочав тренування. Потрібна була велика воля, щоб змусити свідомість виключитись із довколишнього світу. Тоді з Едмундо можна було розмовляти лише за допомогою приладів, виготовлених Професором.
— Ось ваше справжнє життя, містер Едмундо! — вдоволено вигукував Професор. — Хотів би я опинитись на вашому місці. Ви ж Зевс, а не людина! Невже ви так і не навчитесь користуватися власною могутністю?
— Про яку могутність ви кажете? — дивувався Едмундо. — Є Сонце, є зорі… Чи можу я змагатися з ними?
— Навіщо вам зорі? Ваша могутність — на землі.
— Що я з нею робитиму? Я хочу бути таким, як усі люди.
— Люди не однакові, — повчав Професор. — Одні досягають величі богів, інші животіють гірше, ніж дощові черв’яки. Яку ж долю ви обираєте для себе?..
На це Едмундо нічого відповісти не міг. Він поки що радів від самої можливості жити, ходити на двох ногах, вишукувати в лагуні перламутрові черепашки для Рут, перебираючи в пальцях її шовковисте волосся.
Та незабаром Едмундо відчув себе в рідній стихії. Рут казала правду: йому лише здавалося, що він здатний прожити без неба.
Тіло Едмундо лежало на канапі. Рут сиділа біля його ніг, чекаючи, коли ворухнеться брова, розплющаться очі. Це було повернення Едмундо з того світу, де він скакав на полум’яному коні. І якби Рут не шанувала хвилини, коли Едмундо жив своїм променевим життям, вона б втратила право називатися його другом. Але Рут дала собі мовчазну клятву, що завжди отак сидітиме біля його ніг і терпляче ждатиме його повернення із променевих мандрів. І не дасть жодній порошинці впасти на його обличчя…
Делія нічого не розуміла. Вона бачила, що Рут стала іншою. Зник той смуток, який робив її обличчя старшим, недитячим. Рут знову була дитиною. Але дивно: разом з поверненням дитячого вигляду в її рухах та словах з’явилося щось доросле.
Делія все ще боялася, що Рут стане донором. Тоді з’являться в бараках десятки інших Рут. І добре, коли дівчинка цього не знатиме. Важко, дуже важко знати, що ти даєш життя істотам, приреченим на тваринне існування!..
Хоч як стежила Делія, але вона не помітила, щоб Професор чи його асистенти взяли хоча б зрізаний нігтик у дівчинки. Це її трохи заспокоювало. Але оте сидіння Рут біля непорушного тіла Едмундо викликало в неї велику тривогу. Щось було в цьому неприродне: хлопець то вмирав, то воскресав. Мабуть, якась тяжка недуга. Делія не раз умовляла дівчинку, щоб та дозволила посидіти замість неї біля Едмундо. Але Рут була невблаганна. Проте погодилась, коли Делія запропонувала, що вони пильнуватимуть Едмундо разом.
