безлiччю подробиць.
Слухаючи Лiду, Коваль упiймав себе на стороннiй думцi: 'Чого цiй жiнцi треба в життi? Чого не вистачає їй, щоб бути урiвноваженою i здоровою?.. Але людинi, - мiркував вiн далi, - завжди чогось не вистачає, на те вона людина. I так має бути. Певно, i цiй чорнявiй, з кiлькома брунатними цяточками на обличчi, експансивнiй жiнцi чогось не вистачає в життi. Але чого ж їй iще бажати: мiцна сiм'я, люблячий чоловiк, милi дiтлахи... Можливо, робота не задовольняє або мучить якась таємниця, про яку знає тiльки вона?
Вiдповiдi Дмитро Iванович на це не мав, та зрештою i не збирався її шукати...
2
Старий Ковтун - 'iталiянець', як його дражнили у Виселках, - жив неподалiк Пiдпригорщукiв - на другому пагорбi, ближче до Полтавського шляху.
Дмитро Iванович вирiшив з ним познайомитись i зрештою знайшов для цього привiд. Корови у Пiдпригорщукiв не було (молоко для дiтей брали у колгоспi), i Коваль подумав, що найпростiше пiти до Ковтунiв по молоко - адже дачники, якi селилися з дiтьми поблизу Ворскли, саме у них купують. Та, правду сказати, Дмитро Iванович теж любив перед сном випити склянку свiжого молока, якого останнiм часом був позбавлений. Незважаючи на запевнення газет, що у Києвi i тепер, через рiк пiсля чорнобильської трагедiї, молоко перевiряють i в крамницi та на ринок потрапляє тiльки чисте, придатне для споживання, Ружена не купувала його.
До хати Ковтунiв непросто було дiстатися. Йти навкруги було далеченько, а навпростець, пагорбом, що круто обривався до Ворскли, через невеличкий ярок можна було вiдразу видертися до подвiр'я i зайти, так би мовити, з тилу. З трьох бокiв вiд асфальтового шляху i близьких сусiдiв старий Ковтун вiдгородився високим парканом, i хвiртка вiдчинялася тiльки пiсля того, як чужий натисне кнопку на одвiрку. Тодi у хатi господарiв лунав дзвiнок, i Iван Ковтун неквапно виходив у двiр i, пiдозрiло поглядаючи на свою хвiртку, угадуючи, хто ж там стоїть, йшов, немов пiдкрадався до неї.
Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. 'Фортеця, та й годi!' додумалося Дмитру Iвановичу.
Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.
Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.
- Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.
Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.
- Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?
- Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль. - Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...
- Близенько! - хмикнув Ковтун. - По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали? - допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.
Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що 'iталiянець' не просто економний, а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...
Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня. Найбiльше, бо саме вiн, як розповiла Оля, не тiльки частенько погрожував Василевi, а навiть намагався побити. Перед тим, як знайшли у хатi Пiдпригорщукiв погрозливе послання, Василь упiймав обох Ковтунiв iз краденим на току зерном. Це було надвечiр, коли уже добре стемнiло, i Ковтуни тягли два мiшки iз зерном на тачцi. На дорозi, крiм них, нiкого не було, i, користуючись тим, що немає свiдкiв, Грицько накинувся на Пiдпригорщука. Певно, провалив би ковiнькою голову, якби той вчасно не вiдхилився...
Сина Ковтуна на подвiр'ї не було, i Коваль не наважився спитати про нього, боячись викликати пiдозру. Поки що мав вдовольнитися розмовою iз старим, придумуючи, як йому дiстати вiдбитки пальцiв на бiдончику з-пiд молока не тiльки батька, а й сина.
- Ви тут самi живете? - все ж таки спитав полковник. - Дружини немає?
Дмитро Iванович питав, хоч уже зробив свiй висновок, судячи з такого виразного свiдоцтва вiдсутностi жiночої руки, як брудний одяг господаря. Йому треба було якось продовжити розмову.
- Так, немає. Живу iз сином... То ви у кого найняли? - повторив своє запитання 'iталiянець'.
'Справжнiй допит!' - посмiхнувся про себе Дмитро Iванович й вирiшив нiчого не приховувати.
- У Пiдпригорщукiв, - змахнув рукою убiк, до Ворскли.
- У цих мармиз, мафiозi?! - Очi Ковтуна спалахнули, вiн скривився: - Друзi вони вашi або родичi? Нi-нi, - вiн аж вiдсахнувся вiд Коваля, - я з ними справи не маю.
- Та не їм же молоко, а менi, - запротестував полковник. - I не родичi вони. Нi одне, нi друге. Просто найняв кiмнатку, шукав, щоб ближче до Ворскли...
- Так ви у Петра чи у того уредного карабiнера Василя?
- У Петра Кириловича... А чого це ви так їх не любите, сусiдiв своїх? - поцiкавився Коваль.
- Та Петро ще сяк-так, а той Василь!.. - Ковтун аж захлинувся словами. - Жорстокий чоловiк!.. Жандарм справжнiй. Як той карабiнер...
- Люди тут бiля мене селяться, на пагорбi, - буркнув вiн, - а не над урвищем.
Але вiдповiдь полковника нiби трохи заспокоїла старого:
- Гамiрно тут, бiля шляху, а я тишу люблю. Живу в Києвi, гуркотом вуха натовкло.
- Та й ходити вам по молоко до мене незручно - дертися через ярок, - ще вiдмовлявся старий.
Коваль тiльки зiтхнув.
- Ну, гаразд, - немов i далi вагаючись, зрештою змилостивився 'iталiянець'. - Як по карбованцю, то якийсь лiтр наберу. Братимете вечiрнє... Молоко в мене жирне, постоїть - вершкiв половина буде, - додав вiн, i, коли полковник кивнув: 'Менi бiльше й не треба', вiдiйшов вiд хвiртки, вiдкриваючи йому дорогу у двiр. Там вiн нарештi забрав у несподiваного вiдвiдувача алюмiнiєвий бiдончик i, показавши Ковалю на лавочку, змайстровану пiд розлогою вербою, пiшов у хату.
Дмитро Iванович оглядався навколо. Подвiр'я було по-хазяйському упорядковане. В глибинi його виднiвся частокiл, за яким стояло двоє бичкiв, десь за хатою у сажi рохкала свиня, по двору греблися у пилюцi кури. Цепний собака, який неспокiйно бiгав по довгiй дротинi повз хату, вiдколи господар сховався в нiй, знову почав гарчати i кидатися, як i в тi першi хвилини, коли полковник щойно пiдiйшов до хвiртки.
- Добре у вас господарство, - сказав Коваль, коли Ковтун винiс бiдончик з наллятим молоком.
- Стараємося, аякже, - задоволений похвалою столичного гостя, вiдгукнувся господар. - Тепер виконуємо продовольчу програму... Узяли iз сином бичкiв на вiдгодiвлю, маємо корiвку, пiдсвинка. Воно вигiдно i нам, i колгоспу. Тiльки з кормами бiда, худобину людям роздали, а корми маємо шукати самi... А де їх шукати? На вулицi не валяються. Добре, що син, у районi, на колесах... може дiстати...
- Ну, зараз, влiтку, певно, без проблем, - зауважив Коваль, забираючи бiдончик i простягаючи господарю новенький металевий карбованець.
'Iталiянець', схопивши карбованця, потер його рукавом сорочки, немов щоб заблищав дужче, а тодi швидко вмостив у кишеню штанiв, мацаючи його, наче перевiряв, чи гарно лiг вiн на своє мiсце i не викотиться через яку-небудь дiрку.
- Цього лiта трави росли буйнi, - пiдкреслив полковник.
- Чутка, що вiд радiацiї...
- Ну, у вас, на Полтавщинi, її, здається, впало чи не найменше.
- Може бути. Але ж i посуха була. Так що на самiй пашi худоба не вигуляється. Та й скiльки тих випасiв
