подалі, розглядали скульптурну групу цілком. Більшість учнів затрималася перед західною групою. Ці люди так і не повернулися на любу Землю, не доторкнулися більше до її цілющої природи, не побачили в передсмертні години жодної людини рідної планети. Світ Торманса, що перебував на недоступній нічому, крім ЗПП, відстані, здавався ще безнадійнішим, небезпечнішим і тужливішим, аніж мертві планети, виявлені біля близьких сонць, або світи незбагненного життя на екранах Великого Кільця.
Молоді люди перейнялися настроєм тих часів, коли відбуття першого ЗПП було схоже на стрибок у невідаму безодню. Вони забули про те, що жертва Землі на Тормансі не була даремною, і стояли перед пам’ятником, як ті, хто проводжав «Темне Полум’я» понад століття тому в його ніким ще не проторений шлях, сповнені невиразної тривоги й цілком реального усвідомлення великої небезпеки експедиції.
Учитель домігся свого — учні підготувалися до перегляду «зірочки» Будинку Історії — стереофільму з описанням експедиції, більшою частиною знятого з натури. Інші події були відновлені за записом пам’ятних приладів і розповідями членів експедиції, які повернулися. Молодим людям довелося нагадати про необхідність повернення. Кілька чоловік запропонували заночувати на місці, проте більшість прийняла пораду вчителя — повернутися нічним поїздом, щоб завтра ж переглянути «зірочку», яка вимагатиме цілого дня з перервою на відпочинок.
Неохоче, часто оглядаючись, учні зібрались і пішли по дорозі через гай. Ледве остання людина зійшла з майданчика підніжжя, як освітлення пам’ятника погасло. Модель зорельота і статуї його команди зникли в мороці, ніби провалилися в чорну безодню антисвіту Тамаса. Слабким фосфоричним сяйвом засвітились узбіччя шляху. Подорожні могли впевнено йти і в непроглядній пітьмі гаю, і під зоряним небом через перевал кола пагорбів. У зосередженій мовчанці вони прибули до станції. Звична обстановка Спірального Шляху, світло й безліч людей послабили враження, і молодь взялася збуджено обговорювати пооачене. Питання: хто кому більше сподобався — гаряче дебатувалося, аж поки підійшов поїзд і стомлені мандрівники прилягли на м’яких сидіннях.
— А все-таки ті п’ятеро, що загинули, кращі за тих, хто повернувся, і це не випадково! — твердив Кімі, вмощуючись зручніше.
— Зовсім ні! — заперечила Пуна, згорнувшись калачиком. — Мені Гріф Ріфт видався найглибшим, найтвердішим, найрозумнішим!
— Чому тоді він зостався в кораблі?
— Хто ж крім нього, міг справитися з анігіляцією? Невже ти не зрозумів, що «Темне Полум’я» загинув би на Тормансі або в дорозі і ми ніколи нічого не довідалися б!
— Це так! І все ж…
— І все ж я хочу спати, а не сперечатися з тобою. Тим більше то всі по-різному поставилися до людей експедиції. Дальнє у захваті від бойового Ген Атала і Неї Холлі, а ти не зводив очей з Фай Родіс і Дів Сімбела.
— Побачимо, хто кращий! — заперечили з другого ряду крісел, — завтра, після «зірочки».
— Побачимо, — сонно пробурмотіла Пуна, але невгамовний Кімі підійшов до вчителя, який влаштувався в задньому кінці салону.
Юнак жестом спитав дозволу, і той ствердно кивнув головою.
— Ось ви, з життєвим досвідом і поглибленим розумінням, — сказав Кімі, — кого з них ви обрали б своїм другом?
— Ти думаєш про товаришів у подвигах чи ж про ментора?
Кімі зашарівся і опустив очі.
— Розумію. Але у виборі подруги не може бути наслідування, і я тобі не приклад.
— Ні звісно. Але я хотів дізнатись… думаючи про правильність судження і смаку. Ми всі так розійшлися…
— І добре Незалежність судження ми, вчителі, прагнемо виховати у вас з перших кроків у житті. Потім, коли буде здобуто певну суму знань, виникає спільність розуміння.
— І ви?
— Якби я міг вибирати, вибрав би Фай Родіс.
— Ага! І я…
— Чи Оллу Дез!
— Чому? — спантеличено запитав юнак. — Вони такі різні, зовсім несхожі.
— У тім-то й річ. Бачиш, я попередив тебе. Час спати, не будемо розпочинати складної розмови. Але невдовзі тобі доведеться пізнати вже не розумом, а чуттям усю неминучу полярність відчувань, діалектику життя, значно складніші й важчі за всі найголоволомніші задачі творців теорій у науці й нових цпяхів мистецтва. Завжди пам’ятай, що найскладніше в житті — це сама людина, адже вона вийшла з дикої природи не призначеною для того життя, яке повинна вести по силі своєї думки і благородству почуттів.
Учитель замовк і ласкаво підштовхнув Кімі до його місця. Ці заключні слова щоразу спливали в пам’яті юнака в ті хвилини, коли «зірочка» пам’ятної машини розгортала повість про планету Торманс у майже натуральному житті екранів ТВФ.
Розділ І
— На закінчення дозвольте розповісти про походження назви. У п’ятому періоді ЕРС у західній сфері світової культури наростало невдоволення цивілізацією, яка виросла з капіталістичної форми суспільства. Багато письменників і вчених пробували заглянути в майбутнє. Передчуття художників входило тривогою в думи передових людей перед кризою, яка наближалася, в ті роки, коли протиріччя, що назрівали, закінчувалися воєнними конфліктами. Але з винаходом далеких ракет і ядерної зброї побоювання за майбутню долю людства стало загальним і, ясна річ, відбилося в мистецтві. У Будинку Мистецтв зберігається картина тих часів. Короткий підпис під нею нам абсолютно зрозумілий: «Остання хвилина». На просторому полі рядами стоять гігантські ракети, схожі на високі хрести на старовинному цвинтарі. Низько нависло каламутне безсонячне небо, загрозливо прокреслене гострими списами бойових головок — страхітливих носіїв термоядерної смерті. Люди, боязко оглядаючись, ніби самі в страху від заподіяного, вервечкою біжать до чорної печери глибокого бліндажа. Художник зумів передати відчуття страшної біди, вже неминучої, бо у відповідь на загибель мільйонів безневинних людей звідти, куди спрямовані хрестоподібні чудовиська, прилетять такі ж самі ракети. Загинуть не ті, котрі біжать у бліндаж, а зображені на зворотному боці диптиху чоловік і жінка, юні й симпатичні. Вони стали на коліна на березі великої річки. Жінка притискає до себе немовля, а старший хлопчик міцно вчепився рученятами за батька. Чоловік обнімає жінку й дітей, повернувши голову назад, туди, де з хмари атомного вибуху, що накочується, висунувся занесений над безпорадними постатями людей гігантський меч. Жінка не озирається — вона дивиться на глядача, і безмежний смуток приреченості на її обличчі пригнічує кожного, хто бачить цю картину. Не менш сильно виражено безпорадність чоловіка — він знає, що всьому кінець, і лише прагне, аби швидше.
Настрої, аналогічні відбитим на картині, серед людей, які сповідують християнську релігію й беззастережно вірять у надзвичайні містичні, як називали тоді, сили, що стояли над природою, з’явилися ще раніше, після першої світової війни ЕРС. Моралісти давно побачили неминучість розпаду колишньої моралі, яка виходила з релігійних догм, разом із занепадом релігії, проте на відміну від філософів-діалектиків не бачили виходу у перебудові суспільства. Прикладом такої реакції на дійсність стала для нас невеличка книга Артура Ліндсея, що збереглася від того часу, про фантастичну подорож на одну з планет у системі зірки Арктур. Звичайно, подорож мислилась як духовно-містична. Ні про які зорельоти техніка того часу не могла й гадати. На уявній планеті спокутувалися гріхи людства. Похмуре, сповнене нудьги життя, змальоване автором, дивує багатством фантазії. Планета називалася Торманс, що давньою мовою означало «катування». Так народився міф про планету мук, який згодом використовували, можна судити, і художники, і письменники багатьох поколінь. До міфа про Торманс поверталися не раз, особливо в періоди криз, тяжкої війни, голоду й непевного майбутнього. Для нас планета Торманс була лише однією з багатьох тисяч казок, які пішли в небуття. Але всім відомо, що сімдесят два роки тому ми одержали по Великому Кільцю першу звістку про дивну планету червоного сонця в сузір’ї Рисі. Історик Кін Рух, який витягнув з-під нашарувань часу
