А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує…'
I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.
— Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? — запитав я.
— Бачу, Прага вас таки зачарувала! — посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. — Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
— Дякую. Гадаю, що встигну, — сказав я, прощаючись.
Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
— Пробачте, пробачте, професоре! — кричав вiн ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд… Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. — Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу… Там щось важливе?..
Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
— Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, — ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови…
— Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! — сказав я наче ввi снi.
— Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
— Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi…
— Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?
— Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда…
— Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
— Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
— Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!
— От тепер я вас упiзнаю, професоре! — засмiявся з полегкiстю Столяров. — 'Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!' — так, здається, ви казали?
Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це — остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
— Куди ми iдемо?
— На аеродром! — вiдповiв Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москвi?
Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.
Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.
— Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.
— Краще прямо, — вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка… А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?
Прогулянка у невiдоме
Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.
Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.
— А все ж яка чудова штука життя! — несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. — Ми — стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути… Ви не уявляєте, як я обурююсь… А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, — я просто шаленiю…
— А чи не виннi ви самi в цьому? — запитав я зловтiшно. — Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою… А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.
— А як же вашi Петро та Михайло? — сердечно засмiявся Столяров. — Вашi хлоп'ята — чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.
'Петро та Михайло… Петро та Михайло — рiднi, близькi iмена! Чиї це сини — мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси… Чи, може, це менi колись примарилося?'
— Погляньте, професоре… — Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. — Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, — засмiявся вiн. — Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським… А зараз — греблями на Нiлi, обводненою Сахарою… Стривайте, я ввiмкну телеекран!
Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.
— Якi прекраснi цi творiння людських рук! — задумливо промовив Столяров. — Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево… Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах…
Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд — це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама…
Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.
Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.
— А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! — весело блискав вiн бiлими зубами. — Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали… Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!
— Ви на це здатнi, Манго! — засмiявся Столяров. — Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?
— Тихо! Це — таємниця джунглiв! — пожартував Манго.
Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх «колег».
Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.
У пошуках власного «я»
Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.
Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.
'Ти справдi професор, за якого тебе вважають! — доводило менi моє друге, досвiдчене «я». — А це — науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями… Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан… Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини'.
Моє перше, обережнiше «я» заперечувало:
'Не звiряйся на самонавiяння! Ти — журналiст, редактор журналу. Ще позавчора на летучцi планувався номер, присвячений близькому майбутньому… Все,
