менi, — я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!
Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.
Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.
'Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу, — втiшав я себе. — Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства…'
Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.
— Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? — зашепотiла вона.
— Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна… — вiдповiв я теж пошепки.
Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.
— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я. — Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.
Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:
— Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою! — кричала вона розпачливо.
Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хiба зрозумiє дитина, що я хочу пiддати себе риску, аби зберегти її?
Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.
Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?
'Так, треба вiдчинити, — вирiшив пiсля довгого вагання. — В пiдвалi ми все одно загинемо вiд голоду й спраги'.
Дворик мовчав як могила i тiльки несмiливо повторював звуки моїх крокiв.
Малтезька площа, як i ранiше, була безлюдною. Небо потьмянiло. Годинник на баштi Мiкулашського храму саме вiдбивав дев'яту. Я побiг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в пiдземеллi Пегаса та жах перед атомною вiйною остаточно пiдiрвали мої сили. Тiльки тепер я усвiдомив, що вже давно нiчого не їв i не пив.
— Навiщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмiю ходити сама! Ось постав мене на землю — i побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкi хвилини, пережитi в пiдвалi.
— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собi. Ти вмiєш бiгати?
— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на головi? — запитала вона, хитро посмiхаючись.
— Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.
Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
— Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.
— Нi, нi! Нам треба поспiшати!
Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. 'Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi'.
Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок — i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.
Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.
На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!
Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?
Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!
Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.
Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.
У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
— До побачення! — повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.
Чужинцем вдома
Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».
Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!
Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?
Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?
— Даруйте, чи я справдi у Празi? — розгублено запитав я перехожого.
— Так, ви в Празi! — вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!
— Дякую…
Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.
Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду… А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?
Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!
Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.
На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.
— Здрастуйте, професоре! — привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.
Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.
'Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання', — подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть — Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад, — я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним i нез'ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни, — сутенiло, а тепер знову почало свiтати На сходi все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розмiркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дiвчина i в ту ж мить опинилась бiля мене на рухомiй стрiчцi.
— Добридень, професоре! Як ся маєте? — посмiхнулась вона привiтно.
— Я не професор… — затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.
— Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.
— А я, мабуть, двiйник вашого професора, — вiдповiв я збентежено.
— Двiйник? — протягнула вона здивовано. — Тодi пробачте!.. — дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.
'Пригоди репортера в уявному свiтi тривають… Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла. — Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води. Отже, професор — видатна особа!' — зробив я висновок, коли незабаром пiсля того до мене привiтались ще два новопражанини (а як же iнакше назвеш мешканцiв дивовижної Праги?)'. Але тепер я вже, наче справжнiй професор, ввiчливо вiдповiв на привiтання
В горiшнiй частинi майдану зi мною трапилось таке, чого я не мiг сподiватись навiть як газетяр. Власнi ноги перестали менi скорятись. Не порадившись зi мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тiлом i мою здивовану голову.
'Чому я, власне, тут зупинився? — подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене вiйнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обгрунтування свого пiдсвiдомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!'
Справдi, вiд духмяних пахощiв у животi в мене заграло. Захотiлося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене грошi?
Я зайшов у темний закуток i старанно обшукав усi кишенi. Крiм маленького лiхтарика з Пегасового лiгва та коробочки з невiдомою менi машинкою, я нiчого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.
Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода — тiльки злий жарт його смертоносних апаратiв?
Хай буде як буде, — я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.
Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I
