милою посмiшкою запросила мене.
Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку — новiтнiй телевiзор.
Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi — до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi — до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика… Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль — ну, просто королiвське ложе!
Не роздягаючись, я впав на ту постiль.
'Хай буде як буде… — мiркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi'.
Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
'Куди я їду?.. — мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день. — Як я тут опинився?'
Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт… Безлюдна Мала-Страна… До невпiзнання змiнена Прага… Професор… Антигравiплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона…
Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…
Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.
Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i… що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сивi скронi… Зморшки на обличчi…
Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли — невiдомо.
В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
— Пробачте, — звернулась вона ввiчливо. — Ви — професор Груда?
— Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.
— Це не має значення, — посмiхнулась дiвчина. — Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
— А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.
— Ви хотiли їхати до Лондона? — злякалася дiвчина. — Та ви ж сiли не на той поїзд!
— Нiчого, нiчого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.
Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.
— Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.
За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.
— Радий привiтати вас, професоре! — щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi… — чоловiк зробив паузу i зiтхнув. — Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi…
— Що-небудь сталося? — зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.
— Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.
— Портфель… Я забув у Празi портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.
— Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
— Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотiв я розгублено.
— Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було… А може, я помиляюсь?
Портфель… У тому жовтому портфелi, — я на мить навiть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений… I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв… i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв… Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
'Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?'
Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною… Що саме зробив зi мною Пегас — я не знаю, i це — жахливо!
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти…
'Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, бiльш досвiдчене «я». — Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?'
'Дякую за пояснення! — iронiчно похвалив я сам себе. — Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?'
Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: 'СВIТ НА ДОЛОНI'. Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
— Що ви хочете подивитись? — запитала вона.
— А що ви можете показати? — ухильно вiдповiв я.
— Мабуть, ви давно не були в Москвi, — посерйознiшала дiвчина. — Наша студiя — телевiзiйнi передачi за бажанням — iснує вже два роки… Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити — i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
— Навiть на Мiсяцi? — перепитав я недовiрливо.
— А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
— А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
— Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв… Вам показати загальний вигляд чи певний район?
— Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
— Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дiвчина. — Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник… Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
— Отже, Мала-Страна — заповiдник… — мiркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
— В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно… Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi… — говорила дiвчина. — Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
— Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються… зауважив я.
— Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
'Дивний сон… — мiркував я. — Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
