боїться. Ні закону не боїться, ні кари небесної. Бо, от скажи мені, як можна в зубра стріляти?! Воно ж корова, стоїть і дивиться на тебе довірливими очима!
Стаття «Останній пастух зубрів» з’явилася не через наполегливого лісника Марусечка, а через несподівану увагу громадськості до винищення в Україні тварин, занесених у Червону книгу. За пропозицією київських природозахисників увесь рік було проголошено роком зубра. Тоді, власне, оприлюднили аматорське відео з нелегальних полювань, і, треба сказати, Марусечко мав рацію: мисливці були п’яні вдрабадан, а зубри, коли в них стріляли з п’ятиметрової відстані, просто стояли і довірливо дивилися в дуло карабіна.
Урядові департаменти, коментуючи це відео, спочатку наполягали на тому, що його сфальшовано, пізніше — що зубрів стріляють із благородною метою порятунку сільського господарства (а не тому, що голова самця на чорному ринку коштує десятки тисяч умовних одиниць). І стріляють лише хворих тварин. Тих, які все одно не переживуть зиму.
На підтвердження теорії шкідництва знайшлися «фермери», які божилися, що стадо зубрів затоптало їхній урожай. «Звичайні селяни» зі сльозами на очах запевняли, що «буквально вчора» зубри розтрощили їм стодолу й паркани.
«Це ж небезпечні тварини! — запевняв на прес-конференції один із урядовців. — Вони не повинні ходити по селах! Їхнє місце в зоопарках і вольєрах!»
Журналісти у відповідь почали збирати історії про зубрів, і деякі з них справді нагадують трилери.
В одне село, приміром, забрів поранений зубр, якому чудом вдалося вижити після чергового полювання. У селі тоді якраз відбувалося щорічне свято урожаю. Поруч із пам’ятником невідомому солдату, у самому центрі, спорудили невеличку сцену, і сільський хор у складі чотирьох баб увесь день виводив на чотири голоси українські народні пісні. Поранений зубр у розпал дійства, на очах у сторопілих мешканців села, виліз на сцену і розпачливо зарикав. Хористки від страху зіскочили зі сцени, і одна при цьому мало не вбилася. Коли всенародна паніка вщухла, селяни почали міркувати, що із зубром робити. Один сказав: «Та це ж як корова! А що з хворою коровою роблять?!»
Чоловіки поприносили з дому сокири і дорубали зубра. М’ясо розподілили між собою. І зробили це, очевидно, не зовсім справедливо, бо той, кому зубрятини не дісталося, поскаржився в обласне управління охорони природи. Так ця історія стала відома. Міліціонери приїхали, опитали населення, хотіли когось заарештувати для профілактики, але так і поїхали ні з чим, бо довелось би арештовувати все село. Молодий совісний міліціонер потім розповідав журналістові, що не міг із селянами говорити, бо «їхні очі були якісь такі вдоволено червоні, ніби вони щойно людського м’яса скуштували».
Інша історія стосувалася дрібного м’ясокомбінату, який таємно виготовляв із зубрятини делікатесні консерви. Називалися консерви «Біловезька пуща», і їх іще донедавна можна було знайти на столах київських високопосадовців.
У статті «Останній пастух…» ішлося про стадо зубрів, останнє в регіоні, і про їхню трагічну кончину. Всього шість голів.
Лісник Марусечко розповідав журналістові:
— Я зразу їх помітив. Сліди побачив у лісі. Ну, думаю, біда, раз вони аж сюди забрели. Не вбережу. Пас їх кожного дня. Вийду зранку в ліс і думаю так сам до себе: «Ну, де сьогодні мої корови?». Аж бачу — пасуться на галявині. Такі гарні, горді тварини. Як підходиш ближче, відчуваєш цю міць, го-го! Два Клички вкупі не змогли би підняти зубра. Це махіна! Я собі мовчу, нікому й слова не кажу, аби лиш не дійшло до стрілків у погонах. На зиму з’явилося мале теля. Ну, думаю, тепер точно постріляють. М’ясо дорослого зубра недобре, жорстке, а телятина, навпаки, ніжна. Приїдуть, думаю, Новий Рік справляти, гади. І як у воду дивився. Ніби сьогодні пам’ятаю… Старий Новий Рік, 14 січня, ранок, сніг усюди лежить, благодать. Де мої корови, думаю собі. Вийшов у ліс, бачу, стоять на галявині колом, теля в центрі — це вони так потомство захищають. Аж із другого боку джипяра їде. Зубри сполошилися і кинулись бігти. Навчені вже, мабуть, були, бо так просто вони не тікають, стоять собі. Зубри біжать узліссям, я біжу лісом між деревами, а джип суне, як танк, полем. Йому море по коліна. Біля річки зубри стали, бідолахи, не знали, що робити. Лід того року не дуже товстий був, тепла зима, але іншої надії не було. Зубри вибігли на кригу, надіялися, що проскочать, але лід під вагою тріснув, і всі як один під воду пішли. Їхні тіла я аж у квітні повиловлював. Написав лист у Київ, мов, були зубри і вже нема, номер джипа написав, усьо написав. Мовчок.
Свою розповідь гостроязикий лісник закінчив так:
«Прівєт вам, бузувіри, з порожніх лісів!»
А тієї ночі, задовго до виходу статті, Марусечко хитро усміхнувся Лєні й заявив, що ніколи не буває поганого, яке не мало би хоч трохи доброго.
— Шість утопилося, — сказав він. — Я це на власні очі бачив. А теля на березі лишилося. Я думав, зараз його застрелять. І дійсно, з джипа вийшов товстун, п’яний, ледве ноги суне. Витягнув карабін. А я не міг на це дивитися, не міг і все. І зробити нічого не міг. Тому пошкандибав собі додому. Сльози очі заливали, так я тобі, Лєно, скажу по правді. Прийшов додому, сів на ґанку, тоді морозяно було, але сонячно. Такий гарний день, така краса навколо, сніг іскриться, а я плачу, як дитина. Бо жаль мені було цих тварин, розумієш? Серце розривалося, правду тобі кажу. А тоді сталося чудо.
— Чудо?
— Чудо. Справжнє чудо. Я дотепер не знаю, що воно було таке. Хочеш вір, хочеш не вір, твоя справа. Не знаю, може, у мене в голові помішалося, всьо може бути.
— І що сталося?
— Сиджу на ґанку, чую, щось несеться в повітрі, таке ніби птах, але гіга-а-антський. Я протер очі й не повірив. І ти не повіриш. Жінка летіла. Чесне слово тобі даю. Жінка, нормальна, жива, як оце ми з тобою, нічого такого, але ніби якась сила її в повітрі тримала. А вона тримала в руках зубреня. Як примудрилася його з-під карабіна вкрасти — поняття не маю. І я тобі скажу, теля було зовсім мале, але кілограмів двадцять-тридцять важило. А їй хоч би що. Поклала його переді мною і сама на землю стала. Я проковтнув язик. Ну, думаю, поїхав у мене дах будь здоров. Усьо, пора в дурдом на Цоколівці здаватись. А вона мені каже: «Візьміть собі зубреня, я вас дуже прошу». Ну, я трохи очухався, відповідаю: «Візьму, чого ж не взяти». Вона подякувала і полетіла геть.
Лєна теж налила собі віскі. Її руки тремтіли, серце калатало.
— Думаєш, я здурів? — запитав Марусечко.
— Не думаю. Цю жінку вже багато людей бачило.
— На голові мала хустку жовту, у бордові квіти, здається.
— Я би теж хотіла з нею зустрітися, — замріяно сказала Лєна. — Якщо вона існує, то це багато що змінює.
— Ех, як гуляти — то вже гуляти! Давай нову пляшку.
Додому Лєна повернулася аж під ранок. Останнім, що вона бачила, коли засинала, було безкрайнє поле. На полі пасуться гігантські волохаті корови. Усміхнені лосі з розлогими кронами рогів походжають недалечко. Вовки урочисто виють по чотирьох боках. Ведмеді смокчуть вимащені диким медом лапи. А поміж квітучих трав шурхотить сімейство фазанів, якому немає чого боятися, бо лисиці давно спаршивіли від страху.
13
Як вона побачила темінь, щоб побачити світло
Цоколівка — це великий будинок з одним довгим темним коридором. Хто в нього вступив, той уже не мав дороги назад. Тому, напевно, Цоколівку ще називають трясовиною, баговинням, мочарами. Також кажуть, що якщо довго вдивлятися у темінь цоколівського коридору, то темінь починає вдивлятися в тебе.
