скептично чухав поглядом потилиці однокурсників — бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя — то що?
— А-а-а… Філософія — не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів — предмет меблів, на якому сидять, — варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. — А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець — як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності — двом на ньому не сидіти. Як статус — ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості — вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…
— Навіщо? — ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.
От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.
— Щоб люди не забували: треба йти! — сказав Морган зі значенням.
— Куди? — запитав Гоцик.
— Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… — пішов до порожнього столу.
— І що буде?
Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.
— Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…
— Що?
— …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! — авторитетно запевнив Морган. Здув піну з пива. — Моя концепція! — додав, хитнувся. Учепився за спинку стільця. — Стілець розхитаний… А-а-а… Розхитаний стілець — абсолютно окрема філософська категорія. Я думаю…
Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки — так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» — подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.
— Моргане… Давай ще… по горілці, — сказав.
Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово — зірветься і гайда.
Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено — Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав — він за цю хавіру платить! — Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання — йти.
Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу — куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці — лагідно. Чого так довго збирався?
Наступного дня під вечір — по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом — дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвір’я, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?
Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.
— А, ти… — сказав, ніби чекав когось іншого.
Гоцик хотів було ляпнути — кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.
— Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?
— Йди, як хочеш, — відказав тато. — Мені ще свиням треба дати.
Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.
— Якого я сюди припхався? — буркнув збентежено.
До вітальні увійшов тато.
— Їсти хочеш?
— Та можна, — проковтнув слину.
— То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?
Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.
— Ладно… Давай уже! — старший завжди мудріший. Чарку підняв. — Будьмо.
— Будьмо! — Гоцик сп’янів після першої ж — не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.
Після другої поплив. Третя язик розв’язала.
— Борщу б… Маминого, — сказав.
— То їдь!
— Куди?
— До матері, — тоскно мовив тато. — Може, не розучилася ще…
— Якого мені туди… — язик ледь ворушився. — Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…
— Сам? — тоскно перепитав тато. Помовчав. — То вчися і борщ сам варити.
— Чого б це?!
— Бо материного довго чекатимеш…
— Чого б це?
— Що? І досі не втямив?.. — Тато важко підвівся, пішов до дверей. — Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?
Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!
— Спиватися, — процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки — обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.
— Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! — Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!
Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.
— І якого? — кидав недобре. — Що за свято?
— Свято?.. Яке свято?! — бурмотів Бронька. — Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…
Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село — де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.
Як маршрутів нема — кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», — вирішив.
Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?
Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником — чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», — подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…
У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою — порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!
— І нащо?.. — прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки — безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.
До Броньки повернувся зі світанком.
— О! Гоцик! — той ні сіло, ні впало. — За зустріч?
— Давай… — погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.
— Добре, що приїхав, — шарудів- балабонив. — Підемо теє… морди бити!
— Кому?
— А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.
Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.
— То спробуй… Вмаж! — сказав. — Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.
Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.
— Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!
— Гоцику, та я…
Гоцик замахнувся…
— Сука! — до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди — розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся — таке все остогидле, хоч у крик.
— Привіт, Сьомко! — почув від вулиці.
Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном. Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!
— Привіт, Тайко, — буркнув. — А ти чого тут?
Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила — всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала — лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як
