знову діставав із внутрішньої кишені піджака угоду про продаж акцій, вчитувався, велів собі радіти: «Чувак, блін! Ти в шоколаді!» — та від фабрики тхнуло, і механік навіть замовив собі текіли, аби прочистити мізки, бо сподівався: то від Дніпра несе. Та несло від фабрики.
Ну, Макар же не з-за океану! І не з конопель! Розклав подію на складові на раз-два! «Есфір» тягла на півмільйона баксів. Якимось неймовірним шляхом Марті й Баклану вдалося схилити Голобородьків до офіційного продажу за копійки. Звична річ. Свого часу Макарові батьки продавали бабусину хату на Кінбурнській косі, так за документами виходило — аж нічого та хата зі шматком землі в заповідній зоні не коштувала. А насправді… Усі так роблять. Тільки не усім бакси за кордон вивозити… Цікаво, хто витяг зі своєї схованки сімсот тридцять тисяч баксюків? Баклан чи Марта? У Марти стільки є?! Вони знали… знали, що ті гроші ні за яких умов не потраплять до Голобородькових рук. Марта прокололася! Напередодні події взяла з нього розписку на триста тисяч гривень. Рівно стільки, скільки фабрика коштувала за документами. А мала би…
— Ох, Марта… — вразився.
Марта ніби тільки й чекала згадки про себе. Зателефонувала близько півночі.
— Сашко… Не зустрінемося. Їдь додому, любий. Не чекай. Певно, тільки на ранок повернуся…
— Я хочу бачити тебе раніше, сонце! — несподівано агресивно відповів Макар. Розпитати хотілося з пристрастю. Із мордуванням і виламуванням рук: він знав більше, ніж вона сподівалася.
— Справи не відпускають, — урвала зв’язок.
Макар допив текілу й викликав таксі.
— На Печерськ, — кинув водієві.
Спочатку зупинив біля нотаріальної контори, ніби тут повинно було лишитися хоч щось, що би нагадувало про злочин при білому дні. Вийшов з таксі, озирнувся злодійкувато — геть нікого? І… нічого? Тільки його «кіа» на парковці скніє. З кущів гиркнув бродячий пес, п’яна компанія — усе ближче…
— Поїхали!
А от і фабрика. Його фабрика! Він був тут лише раз… Ганна Григорівна Голобородько сьогодні вдень у нотаріуса сказала йому, поки пан Сергій рахував бакси:
— Завтра, Олександре Миколайовичу, я обов’язково представлю вас колективу.
— Завтра неділя, — знизав плечима Макар.
— Знаю. Та завтра вся «Есфір» збереться на фабриці, — всміхнулася старенька. — Влаштовую прощальний бенкет. Прямо перед відльотом. Раніше не вийшло.
А тепер як? І Марта вештається, не розпитати: йому на яку годину ранку до фабрики підходити? Стояв навпроти парадного входу, дивився на темний куб будівлі, сердився. «Не тхне! Просто навкруги — повний нічір… А я до чого? Мені про своє думати. Блін! У мене є “своє”! Чи як?..»
До апартаментів біля цирку дістався по першій. Упав у крісло, поклав на стіл перед собою документи «Есфірі».
— Хай би бабця завтра краще не приходила, — пробурмотів напружено і раптом упіймав себе на тому, що співчуття до Голобородьків тане, тане… Згадав, як здуру побіг за грабіжниками вслід. «Йо-ма-йо! Ледь увесь план не зруйнував», — подумав ошелешено, ніби й справді міг наздогнати тренованих молодиків. Розгубився, здивувався власним думкам: що серце заспокоїть?
— Марта ризикувала заради мене, — прошепотів упевнено. Потяг за ланцюжок. О, так! Марта ризикувала всім. Що ті Голобородьки? Певно, загнули ціну, за що й поплатилися. А от Марта… Та й Баклан… Якби план зірвався, то по Марті й полковнику можна було би замовляти поминальну.
— Цікаво, що шиють на моїй фабриці? — відкинувся в кріслі. Та більш актуальна думка висмикнула, погнала до ноутбука.
До вранішньої зорі Саня Макаров читав в Інтернеті про принципи організації відкритих акціонерних товариств: його «Есфір» починалася з абревіатури ВАТ. А коли сонце зійшло, помчав до нотаріальної контори по «кіа». Тріумфальна поява нового хазяїна на фабриці без автівки здавалася нелогічною.
У неділю вранці власне майно зустріло механіка запахом оселедця й цибулі, гарячою здобою і холодними підозріливими поглядами двадцятьох жінок і трьох немолодих чоловіків, що вони всі товклися біля накритого столу в просторій кімнаті, більше схожій на червоний куток радянських часів.
— А Ганна Григорівна де? — замість «здрасьтє!» обурено вигукнула пишна швачка років сорока з явними ознаками неформального лідера.
— Бубнова! Припини! — від натовпу відділився старезний, обмотаний, мов павутинням, довгим рідким сивим волоссям дідок, заспішив до Макара.
— Гурман! Іван Маркович Гурман, — представився, простягнув руку. — Бухгалтер.
— Макаров. Олександр Миколайович, — процідив механік.
Гурман закивав бовванцем.
— Дуже приємно! Дуже! Накажете починати чи… Ганну Григорівну дочекаємося?
— Почекаємо. — Макар зважував кожне слово. Здавалося, ляпне щось не те, й уся забава — коту під хвіст. — А поки… познайомимося…
— З колективом?
— І з колективом, і з виробництвом.
Гурман слухняно кивнув, уже простягнув руку в бік швачок…
— А це наші…
— Саш! А, Саш! — уїдливо перебила його усе та ж Бубнова. — А тобі хто нас купив? Мамка? Чи татко?
Гурман почервонів від прикрощів, хтось пирснув у кулак.
— Я сирота… — напружився механік.
— Да? А так не скажеш… — нахабно усміхнулася швачка. — Козирний мальчік… Що таке голка, знаєш?
Макар почув тільки одне — «мальчік». Налився гнівом по вінця — вуха загорілися.
— А от ти мені й розкажеш, — відбив холодно.
Бухгалтер Гурман пхикнув на швачку, заболобонив:
— Пане директоре! Дозвольте, я вам розкажу… Оце наш колектив… Золоті руки…
Немолоді швачки, пухкенька секретарка Оля Роберт, її тато — понурий, як виснажений кінь, технолог Василь Васильович Роберт, синій-винуватий охоронець Пилипенко — точно бухає, сам дід Гурман… Макар кивав кожному, молив Бога тільки про одне — хай стара матінка пана Голобородька не з’явиться. Хай не з’явиться. Уява малювала жахи — викривання, розірвання угод, міліцію і вселенську ганьбу.
— Котра година? — запитав, коли після детальних оглядин першого поверху Гурман і група охочих повели його на другий поверх, де розміщався просторий цех.
— Скоро дванадцята… — сказала котрась із швачок. Зойкнула. — Ой! Це ж Ганна Григорівна уже в аеропорту. А ми?.. І не попрощалися…
Екскурсія розсипалася. Швачки похнюпилися, зазбиралися: «Ми додому. Можна? Сьогодні ж неділя…» Бухгалтер Гурман виявив готовність залишитися з новим начальником — познайомити з економічними показниками.
— Відпочивайте. Тільки залиште мені ключі від парадного входу і від кабінету, — наказав Макар із полегшенням.
Йти з «Есфірі» не хотілося. Колектив вимівся, прихопив із собою майже все з накритого столу, залишив начальнику пайку — бутерброди з ікрою, оселедцем і шинкою, блідий помідор і жменьку квашеної капусти на пластиковій тарелі. Макар закурив і тепер уже без нервів пішов оглядати власне хазяйство.
— Тільки би не просрати все це… — шепотів збуджено, заглядаючи у кожний закуток охайної доглянутої будівлі.
Швацьке виробництво в колишньому будинкові побуту нагадувало радше невеличку артіль, та механіку масштаби справи здалися колосальними. Перебирав рулони тканин, розгублено крутив у руках лекала, клацав швацькими ножицями, роздивлявся білі сарафани на вішаках, врешті вилігся на величезний закрійницький стіл — очі у стелю.
— І з чого починати?..
І оце щойно в механіка питання, так одразу Марта про себе нагадувала.
— Сашко… — почув утомлений голос коханки в мобільному.
— Марто! — вигукнув азартно. — Приїжджай до мене! Зараз же!
— Я в тебе… Тебе тут немає.
— Де ти?
— У моїй… твоїй квартирі… біля цирку.
— Ти не зрозуміла! Приїжджай до мене!
— Куди?
— На фабрику, — хвалькувато, як дитина.
Вона змучилася від безсонної ночі, переживань і страхів. Він змордувався від підозр, сумнівів і близькості блискучих перспектив, у які й досі не міг повірити. Певно, цим двом треба було знесилитися вкрай, щоби забути про обережність, маски, правила й цілі… Рухи та звуки притишилися. Кабінетом, де донедавна хазяйнувала старенька пані Голобородько, полилася тиха ніжність. «Вона така змарніла», — зі щирою тривогою подумав механік. «Він подорослішав за день», — щиро розчулилася Марта.
На шкіряному дивані механік притулився до коханки. Залишалося, як зазвичай, прошепотіти: «Я жадаю тебе», десь віднайти сили, щоби бурхливим сексом віддячити за всі її ризики. Та сил брехати не було. Невтримно хотілося одного — прибитися до неї, як до мами. Хай би пожаліла, хай би захистила…
Марта обережно обійняла коханця. Повела долонею по волоссю. Нащо брехати — жадання не було. Хіба що одне відчайдушно-світле — пожаліти коханого, наче біда у нього. Наче тільки вона одна й може втамувати його болі.
— Сашенько… Хлопчику мій… Серце моє… — вела-шепотіла, ніби власну дитину пестила.
Ніколи до того і вже ніколи опісля Макарові й Марті не було так хороше разом.
Нані
Нані Новаковська зненавиділа журналістів у березні двотисячного. Татова сестра, тітка Мирослава, не догледіла, не встигла прибрати газети. Квоктала-квоктала над племінницею. «Ніц не їси, дитино. Де сили візьмуться?!» Відволіклася, кинула біля столу свіжу пресу…
Чотирнадцятирічна Нані весняною гілкою тремтіла на дивані. На турботливо підсунутому пуфику — перебинтована права нога. Поряд милиці. Дивилася на ту ногу, очей відірвати не могла. Як же так? Одна мить — і немає майбутнього? Як би не повернуло — немає! Тільки минуле.
…Три дні тому. Вони з татом і мамою поверталися з Процева. Півдня в селі провели: тато демонстрував своїм жінкам неосяжну ділянку землі, яку вторгував напередодні. Посеред лісу, з виходом до ріки. Блукали-раділи. Усе вишукували місце, де стане їхній дім. Мамі хотілося не у низині. На пагорбі. «Анечко! Це ж не Грузія! Під Києвом немає гір
