• 1
  • 2

Галина Тарасюк

ОСТРІВ ЗИМОВОГО МОВЧАННЯ

Новела

Віолеті Біретто

____________________

Жінка, яка тепер звалася Ольга, сиділа біла вікна безлюдної, а тому й невеселої таверни, дивилась на море і чекала з нього погоди, хоч знала добре, що погоди не буде ще місяців зо два. А значить не буде туристів, а не буде туристів — не буде роботи, не буде роботи — не буде грошей… Одно слово, ніякої тобі радості. Потягнуться довгі, сірі, безлюдні, пронизані гострими морськими вітрами, будні. Але все одно Арістотель буде відчиняти щоранку таверну, а вона — протирати запилені столики, чашки — склянки, позирати у вікно на безлюдну дорогу, але нею не пробіжить жодна собака… Коли ж Арістотель, не сказавши їй ні слова, від'їде моторкою на сусідній острів, щоб випити чарку вина з другом Платоном, таким же як сам таверником, жінка, яка тепер звалася Ольга, сяде біля вікна і чекатиме з моря погоди. Вірніше, думати про своє життя і про те, чому воно в неї таке?

Останнім часом Ольга про це часто думає, ніби хоче щось змінити. Але — що? І як? Хіба вскочити одного ранку в моторку, поїхати до ближнього порту і сісти на корабель, що везе до Одеси? Або на той, що пливе до Неаполя, чи, може, вже на той, що йде до Стокгольма?.. Воно то можна, хоч вже… Але біда в тому, що ніде її нічого доброго не жде… Вдома ні життя, ні роботи, хіба що продавати на базарі «ніжки Буша» не першої свіжості або «французьку косметику», набовтану в підвалі на Молдаванці. І не жде ніхто добрий… Навіть старий, з вигляду лагідний Клаус, який виписав її через міжнародне шлюбне агентство, виявився звіром. Підлим, смердючим звіром… Старий збоченець… Від спогаду про Клауса, його брезкле старе тіло, вкрите веснянками, Ольгу знуджує… В роті стає гірко і противно… Про те, як за доносом Клауса, поліція викидала її зі Швеції, мов дешеву портову повію, вона не хоче згадувати. Не хоче і все! А тому встає і йде з таверни. Дверей не зачиняє. Нема від кого. На цьому мініатюрному, як тарілка, острові вони з Арістотелем одні. Решта жителів острова — пани з тих шикарних вілл на горбі — перебираються на зиму в Афіни.

Колись жінка, яку тоді звали Тамарою, мріяла про власний острів, який подарує їй, як Жаклін Кеннеді, якийсь Онасіс… Острів їй подарував Арістотель… Але вона навіть не уявляла, що бувають такі мініатюрні острови — горб з трьома віллами, таверною на березі, і загоном для кількох кіз.

Тоді жінку звали Тамарою і вона приїхала по туристичній візі на сусідній острів збирати персики. Їх тоді чимало приїхало з Одеси та й з цілої України. Там її, одягнену лиш у великі гумові чоботи та рукавиці (від змій), і побачив Арістотель. Він був удівцем, і по трьох роках посту шукав собі щастя-долю серед веселих роботящих і балакучих українок, що пташиними зграйками пурхали по апельсинових садах сусіднього острова. Ользі мовчазний, носатий і чорний, як грак, грек не сподобався. Ще нудило від шведа. Але до Арістотеля на острів вона поїхала. З нудьги. І печалі…

Коли зійшли на берег, грек хотів повести її на руїни якогось там храму Афродіти чи що (вона до сих пір толком не знала), куди валом валили туристи, але вона сказала: ноу! — і Арістотель повів її до своєї таверни, причепленої до старої, але ще доброї кам'яниці. Щоб не лягати зразу у ліжко, жінка, яку тоді звали Тамарою, мила і чистила таверну. Навіть млинців напекла під ранок.

Такою цнотливою і недосяжною і відвіз її Арістотель назад, в помаранчевий сад друга Платона. Вона думала — по всьому. Але грек виявився добропорядним християнином, оцінив її цноту душевну та скромність тілесну і запропонував повінчатись в православному храмі. Але Ольга, чи пак Тамара, вже знала чим завершуються шлюби… Мала вже їх… Перший скінчився травматологією і двома викиднями… Другий — двома дітьми…

Від згадки про Шурку-Юрку Ользі аж дух перехопило, а потому занило серце, занило… Що вони там, в тому селі з тою бабою Варкою роблять? Бабі точно не до них. І ростуть собі Шурка-Юрка, як лобода. Бандитами виростуть, це точно… Мабуть, забули, як мама Оксана виглядає… Для синів вона так і залишилася — мамою Оксаною…

Від переживання Ольга присіла на великий і вогкий камінь біля вілли із брунатним дахом і, щоб трохи заспокоїтись, почала думати про її хазяїв — спортивного вигляду людей середнього віку. Чоловікові, видно, вона подобалась, бо він часто заходив у таверну, пив вино і дивився на неї голодними очима. Але — не на ту натрапив. Вона таке вже мала…

Жінка, яку тепер звали Ольга, відчула як спогад злою енергією наповнює її тіло. Вона встала і легко, майже з підскоком, пішла дорогою вниз, до причалу. Вона мала багато чоловіків, законних і не законних, різного віку і різних національностей, але всі вони були на один копил, якщо чесно, одна наволоч і бидло. І вони всі їй так спротивили, що вона витравила з пам'яті навіть їх погані фізіономії… Хоч найпідліші мерзотники їй часом вві сні ввижалися у всій своїй красі… гади повзучі… Правда, траплялися їй і непогані мужики. Але — дуже мало. Кілька всього — на всю ту ораву… Бувало, вона не могла на чоловіків взагалі дивитися. Особливо, після чергової підлості котрогось з них, або навпаки… Як от після Сулеймана, який її, голу-босу після розриву з тим козлом Дімкою, побиту, як остання дворняжка, витяг, буквально витяг із лайна, озув-одягнув, дав шматок хліба — роботу продавщиці у своєму контейнері на центральному ринку… Вона б досі торгувала шкіряними куртками та пальтами, якби… Ну що в неї за життя таке?! І де взявся на її голову той Аркадій, біженець з комуністичної Молдови? Тири-пири, що ти тут, блін, горбатишся на турка тупого, я тобі — бабки, шик-блик, Німеччину, Бельгію, стриптиз-бар…А вийшов пшик-брик… Бордель для далекобійників, «партизанка» в Хорватії, стометрівка в Словакії, кличка — «Наташа», далі… а далі — не буде, бо далі була одна велика купа лайна, яку їй не хочеться розгрібати. Ні сьогодні, ані будь-коли!

Був людиною, звичайно, і Руслан Захарович, хазяїн супермаркету з Херсону… І може ще — Бартоломео…

За тим Бартоломео найбільший в Ольги жаль. Коли, зібравши на сусідньому острові всі апельсини, вона мотнула в Італію, збрехавши Арістотелю, що їде додому питати в мами благословення на шлюб із ним, Бартоломео був просто сином старої сеньйори, в якої вона найнялась погодинною покоївкою. І якби не той поганий пшек, не той Казик Володієвський, що підбив її жити з ним разом, вона вже була б дружиною красивого і багатого адвоката Бартучі… Але ж той Казик… Проклятий поляк! Грім би його побив, де він взявся на її голову!.. Але, ніде правди діти, він був такий прилєпотний, такий пєнкний… такий умілий коханець… Ользі враз стало гаряче від споминів про шаленого Казика, а ще більше — від його підлості… Хоч і клявся Єзусом і Маткою Боскою, але вона певна, що то він продав її в «найт-клуб» череватому Музолліні… Через того покидька, того нелегала смердючого Казика її патрошило пів-Неаполя!

Жінка, яка звалась тоді Тамарою, хотіла зарізати Казика, але він утік у свою Польщу… А вона, ледве вирвавшись із липких рук Музолліні, здалась поліції, щоб її депортували. І її депортували. Але їхати в Польщу шукати продажного Казика відхотілося, лиш-но вона переступила поріг рідної квартири: мама спала п'яна, пацани, немиті-нечесані, борюкались на розтрощеному дивані з прилиплими до писків целофановими пакетами з клеєм…

Вона мала сякі-такі гроші, дітей умила, одягла-узула, і відвезла до тітки Варки в село. Тітка взяла дітей неохоче, але гроші — охоче, пообіцявши, що коли Оксана (так звали жінку з народження) не буде їй присилати з-за кордону долари, хутко відправить байстрюків назад у місто, до сеструхи Клави.

Щось треба було робити… І тоді жінка згадала Арістотеля… Помінявши вкотре за пару сотень «зелених» в обласному ЗАГСі ім'я та прізвище, а в ОВІРі новий закордонний паспорт, жінка, яку тепер звали Ольга, відправилась із черговою групою сезонних заробітчан у Грецію на оливи.

Арістотель чекав її. Коли вона нежданно зайшла до його таверни, зашарпав шиєю, забив крильми, ну чисто тобі грак… І, жінка, яку тепер звали Ольга, зосталась. Через тиждень вони з Арістотелем повінчалися в церкві Пресвятої Богородиці на сусідньому острові. На свій острів повернулись в супроводі друга — Платона та його дружини Марії. Відсвяткували весілля у власній таверні. За гостей були їм туристи з Німеччини — старі сімейні пари — та студенти з Англії. Господарів розкішних вілл на пагорбі вони не запрошували — Арістотель вважав себе бідняком проти них і соромився набиватися в друзі.

Того літа їм щастило. До причалу одна за одною причалювали білосніжні яхти, катера і моторки з

  • 1
  • 2
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату