випиналися з неї. Я заохкала, побачивши згаслий вогонь, і почала зачиняти віконниці одну по одній, поки не підійшла до його вікна.
- Можна зачинити? - спитала я, щоб підняти його з місця, бо він не рухався.
Відблиск вогню впав на його лице, коли я говорила. О містере Локвуд, я й передати не можу, як вжахнуло мене те видовисько! Ті чорні запалі очі! Та посмішка і мертвотна блідість! Мені здалося, що то не містер Гіткліф, а якась мара, і, поточившись із переляку, я втрапила свічкою в стіну, і ми опинилися в темряві.
- Так, зачини, - сказав він своїм звичним тоном. - Що це ти така незграбна! Нащо було нахиляти свічку? Іди-но принеси іншу.
Я, по-дурному перестрашена, притьмом кинулася геть і сказала Джозефові:
- Хазяїн просить, щоб ти засвітив та розпалив у нього. (Бо сама я не наважилася піти туди знову).
Джозеф пішов, набравши у совок жару, та за хвилю приніс його назад, а у другій руці тримав тацю з їжею. Він пояснив, що містер Гіткліф збирається спати і не бажає нічого їсти до ранку. Ми чули, як він піднімався сходами - але пройшов не до своєї спальні, а туди, де ліжко з панеллю. Вікно там, як я вже згадувала, досить широке, аби будь-кому пролізти, і я вирішила, що він, певно, задумав нову нічну прогулянку. Але не хоче, щоб ми здогадалися про неї.
«Може, він перевертень чи вовкулака?» - думала я. Мені доводилося читати про цих страхітливих демонів у людській подобі. І я примусила себе згадати, що доглядала його змалку і бачила, як він ріс, що була з ним поруч майже все життя; то хіба не дурість - отак піддаватися страху! «Але звідки ж воно взялося, те мале чорне створіння, яке добрий чоловік прихистив собі на горе?» - нашіптувало мені моє марновірство, коли я забувалась у дрімоті. І я марнувалась у тривожному напівсні, гадаючи, яке йому приписати походження. Повертаючись до логічних роздумів, я знов пригадувала все його життя, тільки з домішкою моторошних подробиць, і насамкінець уявляла його смерть і похорон. Пам'ятаю, я була дуже заклопотана питанням, який напис вибити на його могильному камені та як домовитися про це з гробарями; й, оскільки в нього не було прізвища і ми не могли вказати його вік, довелося обмежитись лише одним словом - «Гіткліф». Так воно й сталося; якщо ви зайдете на цвинтар, то прочитаєте на його надгробку тільки це - та ще дату його смерті.
Світанок повернув мене до тями. Я встала і, щойно розвиднілось, вийшла в сад перевірити, чи нема слідів під його вікном. Слідів не було. «Отже, лишався вдома, - подумала я, - і сьогодні з ним усе буде гаразд». Я приготувала для всіх сніданок, як завжди, тільки сказала Гортону і Катрині, щоб вони поїли, не чекаючи хазяїна, бо він учора пізно ліг спати. їм забаглось їсти в садку, під деревами, і я винесла їм столика.
Повернувшись у дім, я побачила містера Гіткліфа унизу. Вони з Джозефом обговорювали якісь господарські справи; хазяїн давав ясні, докладні вказівки щодо роботи, але говорив швидко та все поглядав кудись убік із тим самим збудженим, навіть іще тривожнішим виразом. Коли Джозеф вийшов із кімнати, він сів на своє звичайне місце, і я поставила перед ним філіжанку кави. Він присунув її ближче, потім поклав руки на стіл і втупився у стіну навпроти, начебто озираючи якесь конкретне місце сяючими, неспокійними очима, У з такою напруженою цікавістю, що іноді тамував подих на півхвилини.
- Ось, прошу, - сказала я, посуваючи хліб йому просто під руку, - їжте й пийте, поки гаряче; воно вас уже годину чекає.
Він не помічав мене - і все ж посміхався. Мені б краще було побачити, що він шкіриться на мене, ніж дивитися на ту посмішку!
- Містере Гіткліф! Хазяїне! - скрикнула я. - Бога ради, не дивіться так, наче бачите неземне видіння.
- Не галасуй мені тут, - відповів він. - Роззирнись і скажи, ми тут самі?
- Звичайно, - сказала я, - звісно ж, самі!
Та все ж я мимоволі скорилася його наказу - так наче не була впевнена. Він, нетерпляче відсунувши посуд, звільнив перед собою місце на столі та схилився наперед, щоб краще бачити.
Тепер я розуміла, що він дивиться не на стіну, бо, хоч і бачила лише його самого, було видно, що він розглядає щось на відстані двох кроків од себе. І що б це не було, воно, вочевидь, завдавало йому безмежної насолоди і нестерпного страждання; у всякому разі, болісний і зачудований вираз його обличчя наводив на таку думку. Уявний предмет не був нерухомим: очі Гіткліфа стежили за ним і не відривалися, навіть коли він говорив до мене. Марно я нагадувала йому, що не годиться так довго не їсти. А коли він, дослухавшись до моїх намовлянь, простягав руку по скибку хліба, його пальці стискалися раніше, ніж досягали її, і лишалися на столі, забувши про свою мету.
Я сиділа і терпляче намагалася відвернути його увагу від заняття, якому він віддавався з таким самозреченням. Та зрештою він підвівся, роздратований, і спитав, чом би мені не дозволити йому їсти тоді, коли він захоче, і попередив, що А наступного разу я не мушу чекати - мені досить лише поставити все на стіл і піти. Промовивши ці слова, він вийшов із дому, повільно попростував садовою стежкою і зник за ворітьми.
Час тягся тривожно; настав вечір. Я довго не лягала спати, а коли лягла, сон не йшов до мене. Містер Гіткліф повернувся по півночі й, замість того щоб лягати, замкнувся в кімнаті внизу. Я, прислухаючись, крутилася в ліжку - і зрештою вдяглася та пішла вниз. Надто це тяжко - отак лежати, коли в голову лізуть усілякі страхи.
Я чула, як містер Гіткліф міряв кроками підлогу і час від часу порушував мовчанку глибокими зітханнями, схожими на стогін. Він також бурмотів окремі слова: єдине, що я змогла розібрати, було ім'я Катрини, поєднане з дикими виразами ніжності й страждання; і говорив він так, наче звертався до когось поруч: приглушено, щиро, видобуваючи слова з глибини душі. Мені забракло сміливості зайти до нього, але хотілося відвернути його від цієї омани, і тому я почала поратися біля кухонного вогнища - совати коцюбою та вигрібати попіл. Це подіяло швидше, ніж я очікувала. Він одразу ж відчинив двері і сказав:
- Неллі, йди сюди; вже ранок? Бери свічку і заходь до мене.
- Пробило на четверту, - відповіла я. - Свічка вам потрібна, щоб узяти її нагору? Ви могли б запалити її від цього вогню.
- Ні, я не хочу йти нагору, - мовив він. - Зайди до мене, розпали вогонь і роби в кімнаті все, що належить.
- Спершу треба тут розпалити, а тоді я звідси принесу жару, - відповіла я, беручи стільчика та міхи.
Він тим часом метався по кімнаті у стані, близькому до божевілля. Тяжкі зітхання зливалися в одне, не залишаючи йому змоги перевести подих.
- Тільки-но розвидниться, пошлю когось по Гріна, - мовив він. - Я хочу поставити йому кілька юридичних питань, У поки ще можу думати про такі речі й діяти спокійно. Я ще не склав заповіту; і кому залишити свою власність - щось не можу вирішити. Про мене, хай вона хоч за вітром розвіється.
- Я б так не казала, містере Гіткліф, - заперечила я. - Заповіт почекає; а ви б краще покаялись у своїх неправедних вчинках. Ніколи я не чекала, що у вас так розхитаються нерви, та зараз вони у вас нікуди не годяться - і майже цілком із вашої вини. Як ви з себе знущалися останні три дні! Це й титана з ніг звалить. Поїжте трохи та поспіть. Ви лишень погляньте на себе у дзеркало - і побачите, як вам це необхідно. У вас он і щоки запали, і очі налиті кров'ю, мов у людини, що конає з голоду і сліпне від безсоння.
- Я не винний, що не можу ні їсти, ні спати, - відповів він. - Запевняю тебе, це відбувається не з моєї волі. Я їстиму і спатиму, коли зможу. А зараз це все одно, що вмовляти людину, яка борсається у воді, трошки спочити - коли берег так близько! Я спершу маю досягти берега, а тоді й спочину. Гаразд, обійдемося без містера Гріна; а щодо моїх неправедних діянь, то я не вчинив нічого несправедливого, і нема мені в чому каятись. Я надто щасливий, і все-таки щасливий не досить. Блаженство моєї душі є вбивчим для тіла, але недостатнім для неї самої.
- Ви щасливі, хазяїне? - вигукнула я. - Дивне це щастя! Якщо ви можете вислухати мене без гніву, я дам вам одну пораду, що зробить вас щасливішим.
- Яку пораду? - спитав він. - Кажи.
- Ви самі знаєте, містере Гіткліф, - мовила я, - з тринадцяти років ви вели себелюбне, нехристиянське життя і, певно, впродовж цього часу не брали до рук Біблії. Мабуть, ви забули, що говориться в цій книзі, а тепер уже й не згадаєте як слід. То хіба так уже тяжко покликати когось - священика й будь-якої конфесії, байдуже, якої саме, - хто б міг пояснити вам євангельські істини і показати, як далеко ви відступили А від них і як далеко ви будете від царства небесного, якщо не змінитеся до смерті.
- Можна зачинити? - спитала я, щоб підняти його з місця, бо він не рухався.
Відблиск вогню впав на його лице, коли я говорила. О містере Локвуд, я й передати не можу, як вжахнуло мене те видовисько! Ті чорні запалі очі! Та посмішка і мертвотна блідість! Мені здалося, що то не містер Гіткліф, а якась мара, і, поточившись із переляку, я втрапила свічкою в стіну, і ми опинилися в темряві.
- Так, зачини, - сказав він своїм звичним тоном. - Що це ти така незграбна! Нащо було нахиляти свічку? Іди-но принеси іншу.
Я, по-дурному перестрашена, притьмом кинулася геть і сказала Джозефові:
- Хазяїн просить, щоб ти засвітив та розпалив у нього. (Бо сама я не наважилася піти туди знову).
Джозеф пішов, набравши у совок жару, та за хвилю приніс його назад, а у другій руці тримав тацю з їжею. Він пояснив, що містер Гіткліф збирається спати і не бажає нічого їсти до ранку. Ми чули, як він піднімався сходами - але пройшов не до своєї спальні, а туди, де ліжко з панеллю. Вікно там, як я вже згадувала, досить широке, аби будь-кому пролізти, і я вирішила, що він, певно, задумав нову нічну прогулянку. Але не хоче, щоб ми здогадалися про неї.
«Може, він перевертень чи вовкулака?» - думала я. Мені доводилося читати про цих страхітливих демонів у людській подобі. І я примусила себе згадати, що доглядала його змалку і бачила, як він ріс, що була з ним поруч майже все життя; то хіба не дурість - отак піддаватися страху! «Але звідки ж воно взялося, те мале чорне створіння, яке добрий чоловік прихистив собі на горе?» - нашіптувало мені моє марновірство, коли я забувалась у дрімоті. І я марнувалась у тривожному напівсні, гадаючи, яке йому приписати походження. Повертаючись до логічних роздумів, я знов пригадувала все його життя, тільки з домішкою моторошних подробиць, і насамкінець уявляла його смерть і похорон. Пам'ятаю, я була дуже заклопотана питанням, який напис вибити на його могильному камені та як домовитися про це з гробарями; й, оскільки в нього не було прізвища і ми не могли вказати його вік, довелося обмежитись лише одним словом - «Гіткліф». Так воно й сталося; якщо ви зайдете на цвинтар, то прочитаєте на його надгробку тільки це - та ще дату його смерті.
Світанок повернув мене до тями. Я встала і, щойно розвиднілось, вийшла в сад перевірити, чи нема слідів під його вікном. Слідів не було. «Отже, лишався вдома, - подумала я, - і сьогодні з ним усе буде гаразд». Я приготувала для всіх сніданок, як завжди, тільки сказала Гортону і Катрині, щоб вони поїли, не чекаючи хазяїна, бо він учора пізно ліг спати. їм забаглось їсти в садку, під деревами, і я винесла їм столика.
Повернувшись у дім, я побачила містера Гіткліфа унизу. Вони з Джозефом обговорювали якісь господарські справи; хазяїн давав ясні, докладні вказівки щодо роботи, але говорив швидко та все поглядав кудись убік із тим самим збудженим, навіть іще тривожнішим виразом. Коли Джозеф вийшов із кімнати, він сів на своє звичайне місце, і я поставила перед ним філіжанку кави. Він присунув її ближче, потім поклав руки на стіл і втупився у стіну навпроти, начебто озираючи якесь конкретне місце сяючими, неспокійними очима, У з такою напруженою цікавістю, що іноді тамував подих на півхвилини.
- Ось, прошу, - сказала я, посуваючи хліб йому просто під руку, - їжте й пийте, поки гаряче; воно вас уже годину чекає.
Він не помічав мене - і все ж посміхався. Мені б краще було побачити, що він шкіриться на мене, ніж дивитися на ту посмішку!
- Містере Гіткліф! Хазяїне! - скрикнула я. - Бога ради, не дивіться так, наче бачите неземне видіння.
- Не галасуй мені тут, - відповів він. - Роззирнись і скажи, ми тут самі?
- Звичайно, - сказала я, - звісно ж, самі!
Та все ж я мимоволі скорилася його наказу - так наче не була впевнена. Він, нетерпляче відсунувши посуд, звільнив перед собою місце на столі та схилився наперед, щоб краще бачити.
Тепер я розуміла, що він дивиться не на стіну, бо, хоч і бачила лише його самого, було видно, що він розглядає щось на відстані двох кроків од себе. І що б це не було, воно, вочевидь, завдавало йому безмежної насолоди і нестерпного страждання; у всякому разі, болісний і зачудований вираз його обличчя наводив на таку думку. Уявний предмет не був нерухомим: очі Гіткліфа стежили за ним і не відривалися, навіть коли він говорив до мене. Марно я нагадувала йому, що не годиться так довго не їсти. А коли він, дослухавшись до моїх намовлянь, простягав руку по скибку хліба, його пальці стискалися раніше, ніж досягали її, і лишалися на столі, забувши про свою мету.
Я сиділа і терпляче намагалася відвернути його увагу від заняття, якому він віддавався з таким самозреченням. Та зрештою він підвівся, роздратований, і спитав, чом би мені не дозволити йому їсти тоді, коли він захоче, і попередив, що А наступного разу я не мушу чекати - мені досить лише поставити все на стіл і піти. Промовивши ці слова, він вийшов із дому, повільно попростував садовою стежкою і зник за ворітьми.
Час тягся тривожно; настав вечір. Я довго не лягала спати, а коли лягла, сон не йшов до мене. Містер Гіткліф повернувся по півночі й, замість того щоб лягати, замкнувся в кімнаті внизу. Я, прислухаючись, крутилася в ліжку - і зрештою вдяглася та пішла вниз. Надто це тяжко - отак лежати, коли в голову лізуть усілякі страхи.
Я чула, як містер Гіткліф міряв кроками підлогу і час від часу порушував мовчанку глибокими зітханнями, схожими на стогін. Він також бурмотів окремі слова: єдине, що я змогла розібрати, було ім'я Катрини, поєднане з дикими виразами ніжності й страждання; і говорив він так, наче звертався до когось поруч: приглушено, щиро, видобуваючи слова з глибини душі. Мені забракло сміливості зайти до нього, але хотілося відвернути його від цієї омани, і тому я почала поратися біля кухонного вогнища - совати коцюбою та вигрібати попіл. Це подіяло швидше, ніж я очікувала. Він одразу ж відчинив двері і сказав:
- Неллі, йди сюди; вже ранок? Бери свічку і заходь до мене.
- Пробило на четверту, - відповіла я. - Свічка вам потрібна, щоб узяти її нагору? Ви могли б запалити її від цього вогню.
- Ні, я не хочу йти нагору, - мовив він. - Зайди до мене, розпали вогонь і роби в кімнаті все, що належить.
- Спершу треба тут розпалити, а тоді я звідси принесу жару, - відповіла я, беручи стільчика та міхи.
Він тим часом метався по кімнаті у стані, близькому до божевілля. Тяжкі зітхання зливалися в одне, не залишаючи йому змоги перевести подих.
- Тільки-но розвидниться, пошлю когось по Гріна, - мовив він. - Я хочу поставити йому кілька юридичних питань, У поки ще можу думати про такі речі й діяти спокійно. Я ще не склав заповіту; і кому залишити свою власність - щось не можу вирішити. Про мене, хай вона хоч за вітром розвіється.
- Я б так не казала, містере Гіткліф, - заперечила я. - Заповіт почекає; а ви б краще покаялись у своїх неправедних вчинках. Ніколи я не чекала, що у вас так розхитаються нерви, та зараз вони у вас нікуди не годяться - і майже цілком із вашої вини. Як ви з себе знущалися останні три дні! Це й титана з ніг звалить. Поїжте трохи та поспіть. Ви лишень погляньте на себе у дзеркало - і побачите, як вам це необхідно. У вас он і щоки запали, і очі налиті кров'ю, мов у людини, що конає з голоду і сліпне від безсоння.
- Я не винний, що не можу ні їсти, ні спати, - відповів він. - Запевняю тебе, це відбувається не з моєї волі. Я їстиму і спатиму, коли зможу. А зараз це все одно, що вмовляти людину, яка борсається у воді, трошки спочити - коли берег так близько! Я спершу маю досягти берега, а тоді й спочину. Гаразд, обійдемося без містера Гріна; а щодо моїх неправедних діянь, то я не вчинив нічого несправедливого, і нема мені в чому каятись. Я надто щасливий, і все-таки щасливий не досить. Блаженство моєї душі є вбивчим для тіла, але недостатнім для неї самої.
- Ви щасливі, хазяїне? - вигукнула я. - Дивне це щастя! Якщо ви можете вислухати мене без гніву, я дам вам одну пораду, що зробить вас щасливішим.
- Яку пораду? - спитав він. - Кажи.
- Ви самі знаєте, містере Гіткліф, - мовила я, - з тринадцяти років ви вели себелюбне, нехристиянське життя і, певно, впродовж цього часу не брали до рук Біблії. Мабуть, ви забули, що говориться в цій книзі, а тепер уже й не згадаєте як слід. То хіба так уже тяжко покликати когось - священика й будь-якої конфесії, байдуже, якої саме, - хто б міг пояснити вам євангельські істини і показати, як далеко ви відступили А від них і як далеко ви будете від царства небесного, якщо не змінитеся до смерті.
Вы читаете Буремний Перевал
×