чоловічка, що ховався за колонами ґанку.
- Ви від доктора Джекіла? - запитав я.
Він наче через силу відповів: "Так". Коли я запросив його увійти, він сквапно озирнувся на темну площу. Неподалік вартував полісмен, і коли він спробував посвітити на нас своїм ліхтарем, мій відвідувач щодуху рвонув у кімнату.
Всі ці подробиці прикро вразили мене і я рушив слідом за ним до приймальні, тримаючи руку на зброї. Тут, нарешті, я зміг його роздивитися. Я вже казав, що він був куций. Але ще мене вразили бридкий вираз його обличчя та неприродне поєднання великої м'язової сили з видимою неміччю статури, і, нарешті, незрозуміла тривога, що виникала в його присутності. Вона супроводилася остудою й помітним зниженням пульсу. Тоді я пов'язав це з певним ідіосинкразійним, особистим неприйняттям, і лише здивувався, чому його симптоми такі гострі; я не розумів, що причина цього полягала в самій глибинній природі тієї людини, і вирішив стати понад власними уподобаннями.
Ця особа (що від перших хвилин збудила в мені змішану з огидою цікавість) була одягнена так, що могла викликати - якби йшлося про іншу людину - хіба що сміх: дорогий і добре пошитий одяг був аж надто великий для неї. Штани довелося підгорнути, аби вони не мели землю, пояс пальта опинився на рівні стегон, а плечі його випинались із широкого коміра. Але мені чогось зовсім не хотілося сміятися з цього блазенського вбрання. В самій сутності істоти, що стояла переді мною, було щось зіпсуте й огидне. І тим більше мені цікаво було дізнатися, звідки цей чоловічок узявся, яка в нього доля, з чого він живе, яке його становище у світі.
Всі ці спостереження, що зайняли стільки місця на папері, було насправді зроблено протягом кількох секунд. Мій гість страшенно хвилювався.
- Ви привезли її? - закричав він. - Ви привезли її? - Нетерплячка його була така велика, що він навіть схопив мене за руку.
Я відсторонив його, відчувши після цього доторку холод по всьому тілі. [43]
- Ви забуваєте, сер, - промовив я, - що я досі не маю приємності бути знайомим з вами. Сідайте, будь ласка.
І я показав йому приклад, вмощуючись у кріслі й намагаючись поводитися настільки невимушене, наскільки це мені давали змогу незвичайні обставини, пізня година й страх перед моїм гостем.
- Прошу вибачення, докторе, - відповів він доволі чемно, - звичайно ж, ви маєте рацію, і з цієї хвилини моє нетерпіння поступається місцем ввічливості. Я прийшов сюди, бо на цьому наполягав ваш колега, доктор Генрі Джекіл, котрий просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів... - Він раптом змовк і підніс руку до горла, наче гамуючи істеричний спазм. - Наскільки я зрозумів, шухляда...
Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.
- Ось вона, сер, - промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла, накрита аркушем паперу, на підлозі біля столу.
Він кинувся до неї, але відразу ж спинився й приклав руку до серця. Я чув, як цокотять його зуби, а на обличчі в нього відбився такий страх, що я став боятися за його розум і навіть життя.
Він осміхнувся до мене стражденною посмішкою, а далі з рішучістю відчаю зірвав аркуш. Коли він побачив, що лежить у шухляді, то гучно схлипнув від невимовної полегкості. Але вже за мить цілком опанував свої почуття, і спокійно запитав:
- Чи не знайдеться у вас мірчої шклянки?
Я з певним зусиллям підвівся й подав йому те, що він просив.
Він подякував посмішкою й кивком голови, відміряв кілька крапель червоної рідини й додав один з порошків. Червонуватий відтінок розчину став яскравішати, над рідиною лопались бульбашки і з'явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим, а тоді поволі перетворився на водяво-зелений. Мій гість, що уважно стежив за цими змінами, усміхнувся, поставив склянку на стіл, а тоді обернувся до мене.
- А тепер лишається з'ясувати ось що: чи будете ви мудрим і розважливим? Чи дозволите взяти цю шклянку й піти з вашого дому без дальших розмов? Чи вами керує невситима цікавість? Подумайте, перш ніж відповісти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирішите одне, - і залишитеся таким, як і досі, ані багатшим, ані мудрішим, коли не вважати за багатство для душі допомогу, надану людині, що перебувала в смертельному відчаї. А вирішите інше, - й вам відкриються нові царини знання, нові шляхи до слави й [44] влади, і все це тут, у цій кімнаті, негайно ж; зір ваш буде вражений чудом, яке захитає вашу невіру в диявола.
- Сер, - я говорив якомога спокійніше, що зовсім не відбивало мого тодішнього стану, - ви промовляєте загадками, і, напевно, вас не здивує те, що мова ваша не викликає в мене ані сильного враження, ані великої довіри. Але я надто далеко зайшов з цією незрозумілою послугою, аби не додивитися всього до кінця.
- Гаразд, - погодився мій гість. - А тепер, Леньйоне, згадайте про нашу лікарську обітницю: про те, що відбудеться, повинні знати тільки ми з вами. Тож за те, що ви так довго лишалися вузьколобим матеріалістом, за те, що ви заперечували істинність трансцендентної медицини, за те, що ви насміхалися з вищих від вас, - начувайтеся!
Він підніс шклянку до губ й одним ковтом вихилив її. Пролунав зойк, він поточився, захитався, схопився за край столу і став з виряченими очима, судомно хапаючи ротом повітря. Тоді він почав мінитися: здавалося, що він росте, обличчя його раптом зробилося чорним, а тоді риси розпливлися й перемінилися, - і наступної миті я скочив на ноги, й відсахнувшись, руками намагався затулитися від дива, яке скувало мій розум несвітським жахом.
- О Боже! - скрикнув я. - О Боже! - шепотів я знову і знову, бо перед моїми очима, блідий і знеможений, наче підвівшись із ложа смерті, стояв Генрі Джекіл!
Те, що він розповів мені наступної години, я не можу присилувати себе викласти на папері. Я побачив те, що побачив, і почув те, що почув, і моя душа невимовно страждала від цього, однак сьогодні, коли це видовище вже не стоїть у мене перед очима і я питаю себе, чи вірю, що все це було насправді, то не знаходжу відповіді. Та я пережив нелюдське потрясіння, сон утік від мене, смертельний жах переслідує мене щогодини вдень і вночі; я розумію, що жити мені лишилось недовго, що я маю померти, але я помру, так до кінця і не увірувавши в те, шо сталося. Бо до тієї моральної ницості, яку цей чоловік відкрив переді мною, нехай навіть зі сльозами каяття, я навіть подумки не можу звертатися без жахання. Я розкажу вам тільки одну річ, Аттерсоне, і цього (якщо ви тільки присилуєте свій розум повірити в таке) буде більш, ніж досить. Істота, що завітала тієї ночі в мою оселю, за власним зізнанням Джекіла, відома під іменем Гайда, й розшукується по всій країні за вбивство Кер'ю.
Гесті Леньйон". [45]
ВИЧЕРПНЕ СВІДЧЕННЯ ЩОДО ВСІХ ОБСТАВИН ЦІЄЇ ІСТОРІЇ, ЗАЛИШЕНЕ ГЕНРІ ДЖЕКІЛОМ
Я народився року 18... Природні здібності, працьовитість, коло розважливих і доброчесних товаришів, здавалося, цілком забезпечували мені гідне й визначне майбутнє. При цьому найгіршою моєю вадою була певна нетерплячість і легковажність, що допомагала б щасливо жити багатьом, але не узгоджувалася з моїм бажанням вивищуватися над іншими і неодмінно зберігати на людях серйозну міну. Я став приховувати свої розваги і тому, добігши зрілих літ і ствердившись у світі, я вже призвичаївся до глибокої роздвоєності власного життя. Багато хто тільки пишався б такою розкиданістю вподобань, але я зі своїх висот уважав таке за майже смертельну неславу. Я водночас жив високими прагненнями й сягав глибин занепаду в гріхах. Це й зробило мене тим, ким я є нині, і розколина між царинами добра і зла пролягла в мені глибше, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через те на мені значно дужче позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і становить одне з найголовніших джерел страждання. Проте хоч я і жив подвійним життям, та аж ніяк не був лицеміром: обидва вияви мого єства були цілком щирі, я був собою і тоді, коли відкидав будь-який стрим і віддавався ганебним вадам, і тоді, коли працював в ім'я поступу науки й зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моїх наукових досліджень, скерованих на вивчення таємничого й трансцендентного, допоміг мені усвідомити цю нескінченну війну між складниками моєї натури. Розглядаючи речі як з погляду розуму, так і з погляду моралі, я поступово наближався до розуміння тієї істини, якій завдячую теперішню жахливу катастрофу, людина містить у собі не одну істоту, а дві. Я кажу дві, бо стан мого власного знання не дає мені просунутися далі від цієї точки. Але інші, ті, що прийдуть по мені, просунуться далі за мене, і я ризикну передбачити, що людину кінець кінцем розглядатимуть як своєрідну громаду, в якій співіснують різноманітні, неподібні й незалежні один від одного
