хоч як намагався він опиратися, але в душі його підіймалося тривожне передчуття біди. Коли вони врешті дісталися до площі, там також було повно вітру й пороху, й гілля молодих дерев у садку шмагало огорожу. Пул, що всю дорогу тримався на крок або два попереду, став перед сходами, скинув капелюха й витер носовичком чоло. Але заросився він потом не через швидку ходу - обличчя його далі лишалося блідим, а голос - хрипким і надтріснутим.
- Отже, сер, - промовив Пул, - ми прийшли, і нехай Господь не допустить зла.
- Амінь, Пуле, - озвався правник.
Потому служник тихо постукав; двері прочинили, не знімаючи ланцюжка, і голос із середини запитав:
- То ви, Пуле?
- Усе гаразд, - відповів той. - Відчиніть.
Залу, куди вони ввійшли, було яскраво освітлено, в каміні палав вогонь; майже вся челядь будинку, і слуги, й служниці, стояла, збившись докупи, наче отара овечок. Побачивши містера Аттерсона, покоївка істерично схлипнула, а куховарка, вигукнувши: "Слава Богу! Це містер Аттерсон!" - кинулася до нього, наче ладна схопити його в обійми.
- Як це? Ви всі тут? - невдоволено пробурмотів правник. - Неприпустимо, неймовірно! Вашому панові таке напевно не сподобається.
- Вони всі перелякані, - пояснив Пул.
Запала мертва тиша, ніхто й не пробував щось заперечувати, а далі котрась із жінок розридалася.
- Та цитьте! - напустився на неї Пул з люттю, що виказувала, наскільки напружені нерви в нього самого. Звісно, коли заплакала одна, до неї враз приєдналися й інші, й усі вони з обличчями, сповненими страху, зграйкою рушили до внутрішніх дверей. - Тепер, - Пул обернувся до хлопчика, що відав ножами й виделками, - дай мені свічку, і ми відразу візьмемося до діла. - Запросивши містера Аттерсона йти слідом, він попрямував на подвір'я.
- А зараз, сер, - попередив Пул, - ступайте якомога тихіше. Я хочу, щоб ви все почули, але щоб він не почув вас. І коли раптом він надумає запросити вас досередини, ні в якому разі не йдіть!
Нерви містера Аттерсона, й без того напружені, стислися настільки, що він насилу владав собою, й лише зібравши всю відвагу, він зміг увійти слідом за служником до будинку, і, пройшовши крізь заставлений колбами й реактивами [32] анатомічний театр, підійти до сходів, які вели до кабінету. Тут Пул порухом показав йому стати осторонь і наслухати, а тим часом сам, зробивши видиме зусилля над собою, поставив свічку на долівку, піднявся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері, оббиті червоною тканиною.
- Містер Аттерсон хотів би вас бачити, сер, - промовивши це, він ще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.
Голос з-за дверей невдоволено відповів:
- Скажіть йому, я нікого не приймаю.
- Дякую, сер, - озвався Пул з нотками чогось подібного де торжества; він знову провів Аттерсона через подвір'я до великої кухні, де плита давно згасла, а по підлозі бігали таргани.
- Скажіть, сер, - запитав служник, дивлячись Аттерсонові просто в очі, - хіба це голос мого пана?
- Він дуже змінився, - відповів правник, збліднувши, але не відводячи погляду.
- Змінився? Ще б пак! - вигукнув служник. - Невже ви гадаєте, що я, двадцять років проживши в цьому будинку, не впізнав би його голосу? Ні, сер, мого пана порішили, порішили вже вісім днів тому, коли ми почули його крик; але хто там замість нього, і чого він лишається - ось що волає тепер до Бога, містере Аттерсоне!
- Це - дуже дивна пригода, Пуле, дика якась пригода, чоловіче, - промовив Аттерсон, покусуючи пальця. - Припустімо саме те, що ви припустили, припустімо, що доктора Джекіла ... нехай убито; але що ж примушує вбивцю залишатися тут? Це не тримається купи, в цьому не може бути ніякісінького сенсу!
- Гаразд, містере Аттерсоне, хоч вас нелегко переконати, але я свого доб'юся, - не вгамовувався Пул. - То знайте, що весь цей останній тиждень він, або хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Бувало, що іноді він - мій пан - писав нам накази на клаптиках паперу, які кидав на сходи. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть їжу ми полишаємо на сходах, а він бере її, коли ніхто не бачить! Отак кожного дня, двічі або тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилають до всіх можливих аптекарів міста. Щоразу я приношу замовлене, і одержую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, і дістаю запит до ще якоїсь нової фірми. Поясніть мені: на Бога це йому може здатися?
- А у вас лишилися ті папірці? - запитав містер Аттерсон. [33]
Пул видобув з кишені зібгану записку. Розрівнявши її біля свічки, містер Аттерсон заходився уважно читати. На ній було написано: "Доктор Джекіл засвідчує свою пошану до пана М. Він повідомляє, що останній надісланий зразок неочищений і цілком непридатний для теперішніх потреб. У 18... році докт. Дж. отримав від пана М. велику кількість згаданої речовини. Він просить спробувати якомога ретельніше розшукати зразки з попередньої партії і негайно ж повідомити його про наслідки. Вартість витрат не має значення. Важливість цього для докт. Дж. не може бути переоцінена". На цьому лист, власне, й закінчувався, але тут витримка зрадила його автора, й він дописав: "Ради всього святого, розшукайте щось із давніших зразків!"
- Дивна записка, - погодився Аттерсон, і гостро запитав: - Але яким чином вона лишилася у вас?
- Зрештою той аптекар так розлютився, що жбурнув мені її назад, наче то був кавалок багна, - пояснив Пул.
- Але ж записку написано докторовим почерком, - зауважив правник.
- Почерк справді подібний, - похмуро промовив служник, а далі рішуче докинув: - Та що мені до того почерка? Я його бачив!
- Кого? - перепитав правник.
- В тім то й уся штука! - вигукнув Пул. - Ось як воно було. Я раптом увійшов до лабораторії з боку садка. А він, напевно, вийшов шукати свої ліки, бо саме нишпорив між суліями в далекому кутку кімнати. Коли я ввійшов, він зиркнув на мене, зойкнув і кинувся вгору до кабінету. Я бачив його лише якусь хвильку, але волосся в мене на голові стало сторчма. Сер, якби то був мій господар, то навіщо йому було надівати на обличчя маску? Якби то був мій господар, то він не заверещав би, немов щур, і не шаснув би навтіки від мене. Я ж довго служив йому. А до того ж ... -Пул на хвильку замовк і провів рукою по обличчю.
- Все це вельми дивно, - промовив Аттерсон, - але мені здається, я починаю розуміти, що й до чого. Ваш господар, Пуле, просто захворів на одну з тих недуг, які мучать тіло й спотворюють зовнішність. Звідси його змінений голос, звідси машкара й небажання бачити друзів, звідси, нарешті, його прагнення будь-що знайти якісь ліки, з допомогою яких бідолаха сподівається зцілитися; дай Боже, аби він не помилився в тих сподіваннях! Таке ось моє пояснення. Тож усе це доволі сумно, Пуле, і дуже неприємно, але все воно просто й природно тримається купи і не дає підстав для якихось надмірних побоювань. [34]
- Сер! - озвався служник, і обличчя його взялося плямами, - та істота, - то не був мій пан, ось у чім річ. Мій пан, - тут він озирнувся на всі боки й перейшов на шепіт, - високий, ставний чоловік, а той - радше схожий на карлика.
Аттерсон спробував щось заперечити, але Пул майже застогнав: - О, сер, невже ви гадаєте, що я за двадцять років не запам'ятав свого пана? Невже ви гадаєте, що я не знаю, куди сягала його голова, коли він щоранку входив до свого кабінету? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом. Я не знаю, хто то був, але запевне, що не доктор; я серцем відчуваю, що там скоїлося вбивство!
- Пуле! - голос правника набув рішучості. - Почувши це, я вважаю за обов'язок розв'язати всі сумніви. Хоч як я шаную почуття вашого пана, хоч як я заскочений цією запискою, яка начебто доводить, що він досі живий, але я вважаю за свій обов'язок виламати двері.
- Ох, містере Аттерсоне, оце слушна мова! - вигукнув служник.
- Тільки тепер постає питання: хто це зробить?
- Ми з вами, сер, - пролунала рішуча відповідь.
- Чудово, - вів далі правник, - і хоч би що з того вийшло, я беру відповідальність на себе.
- У лабораторії є сокира, - промовив Пул, - а ви можете взяти собі тут на кухні коцюбу.
Правник підняв незграбного, але замашного інструмента і зважив у руці.
