— Ти, Пістрявенький, як видно, ще не вмивався сьогодні?
— Ого, ще як умивався!
— Чому ж ти такий брудний?
— Значить, знову замурзався.
— Доведеться тобі ще раз умитися, тому що такого брудного не можемо взяти в
подорож.
— А як це так «не можемо»? Самі умовили їхати, а тепер раптом «не можемо»! —
обурився Пістрявенький.
Незнайко тим часом виїхав з міста і, під'їхавши до Огіркової річки, звернув на
міст. У кінці мосту Кнопочка сказала:
— Ану зупини машину. Зараз Пістрявенький буде вмиватися в річці.
Незнайко під'їхав до берега й зупинив машину.
— Я протестую! — обурювався Пістрявенький. — Нема такого правила, щоб двічі на
день умиватися!
— Ну, якщо не хочеш, то доведеться тобі тут залишитися. Ми без тебе поїдемо, —
суворо сказав Незнайко.
— Це ж як — без мене? Що ж я, по-вашому, повинен назад пішки плентатись? У
такому випадку везіть мене напад, туди, де взяли. Інакше я не згодний.
— Ну гаразд, дідько з ним, нехай їде брудний, — сказав Незнайко. — Не
повертатися ж нам через нього назад.
— А якщо ми приїдемо до якогось чужого міста і всі побачать, що ми привезли з
собою такого бруднульку? Нам же самим доведеться за нього червоніти, — сказала
Кнопочка.
— Правильно, — погодився Незнайко. — Треба таки вмитися, Пістрявенький. Давайте,
друзі, всі троє вмиємось, гаразд?
Почувши, що вмиватися треба буде не одному, Пістрявенький заспокоївся і сказав:
— Як же тут умиватися? Ні мила, ні рушника нема.
— Не хвилюйся, — сказав Незнайко, — все буде.
Він махнув чарівною паличкою — з'явилося три брусочки мила й три рушники.
Пістрявенький хотів здивуватися, але згадав про своє правило нічому не
дивуватись, і мовчки пішов до річки.
За кілька хвилин усі троє вже були вмиті й мчали на автомобілі до лісу.
Кнопочка, як і раніше, сиділа спереду, поруч з Незнайком, а Пістрявенький ззаду,
поряд з голубим ящиком. Дорога була звивиста й не зовсім гладенька. В деяких
місцях з-під землі стирчало товсте коріння дерев, іноді траплялися рівчаки й
вибої. У таких місцях Незнайко заздалегідь зменшував швидкість, щоб не дуже
трясло. Кнопочка весь час оглядалась назад і з усмішкою позирала на
Пістрявенького. Їй подобалося, що він став таким чистеньким і рум'яним.
— От бачиш, як гарно, — говорила вона. — Самому ж приємно, коли вмиєшся.
Пістрявенький сердито відвертався і навіть дивитися не хотів на Кнопочку.
— Ну, досить дутися, це нечемно, — сказала Кнопочка. — Там у тебе поряд морозиво
в голубому ящику.
— А, то це морозиво! — зрадів Пістрявенький. — А я дивувався, що то за ящик?
Він дістав з ящика три порції морозива. Всі почали їсти. Незнайкові довелося
виконувати одразу дві роботи: їсти морозиво й правити машиною. Однією рукою він
тримав кермове колесо, а в другій у нього було морозиво, яке він старанно лизав
язиком. Захопившись морозивом, Незнайко не побачив попереду вибоїни й не встиг
своєчасно зменшити швидкість. Машину трясонуло так сильно, що Пістрявенький
підскочив догори й ненароком проковтнув усю порцію морозива зразу. В руках у
нього залишилася тільки паличка.
— Ти, братику, тихше! — сказав він Незнайкові. — Через тебе я проковтнув усе
морозиво.
— Не біда, — відповів Незнайко. — Можеш узяти собі другу порцію.
— Гаразд, — заспокоївся Пістрявенький і дістав з ящика морозиво.
Кнопочка сказала:
— А ти, Незнайку, краще не їж морозива. Це відволікає увагу, і ми можемо
потрапити в аварію.
— А ти теж не їж, — відповів Незнайко, — тому що мене це теж відволікає.
— Гаразд, я не буду, — погодилася Кнопочка.
— А я буду, тому що сиджу ззаду й нікого не відволікаю, — сказав Пістрявенький.
Незабаром вони виїхали з лісу, й машина помчала полем. Дорога йшла вгору, й
нашим мандрівникам здавалося, що вони вже дісталися до самого краю землі, бо за
горою, окрім неба, нічого не було видно.
— Треба було нам їхати в інший бік, тому що з цього боку земля, як бачите, вже
кінчається, — сказав Незнайко.
— Так, — підтвердив Пістрявенький. — Трошки не розрахували. Ти на всяк випадок
збав швидкість, а то не встигнеш загальмувати, й ми полетимо догори ногами. А
найкраще повертай та поїдемо назад подалі од гріха.
— Ні, — відповів Незнайко. — Я давно вже хотів подивитися, що починається там,
де кінчається земля.
Поки вони розмовляли, підйом закінчився, і перед очима мандрівників знову
відкрився широкий краєвид. Унизу розстилалася широка долина, праворуч височіли
пагорби, порослі зеленою травою і густими чагарниками. Удалині темнів ліс. Уся
долина рясніла золотими кульбабами та синіми волошками. Особливо багато було
білих квітів, котрі в коротульок звались «березовою кашею». Цієї «каші» було так
багато, що земля місцями здавалась укритою снігом. Коли наші подорожні побачили
перед собою стільки краси, в них аж дух перехопило від радості.
— Виявляється, земля тут ще не кінчається, — сказав Незнайко.
— Так, — підхопив Пістрявенький. — Земля виявилась більшою, ніж ми гадали. Таким
чином, нами зроблено важливе наукове відкриття, і з цієї нагоди можна з'їсти ще
одну порцію морозива.
З цими словами він засунув руку в голубий ящик, витяг з нього нову порцію
морозива й заходився їсти.
Дорога пішла згори, й машина побігла швидше. Та скоро почався новий підйом, і
мандрівникам знову стало здаватися, що вони опинилися на краю землі, але, як
тільки підйом закінчився, перед ними розстелилась нова широчінь. Так
повторювалось кілька разів.
— Кажуть, що земля безконечна і в який бік не поїдеш, кінця не буде, — сказала
Кнопочка.
— Я гадаю, що це неправильно, — відповів Незнайко. — Ми, коротульки, дуже
маленькі і не можем охопити своїм маленьким зором великих речей, тому вони й
здаються нам безконечними.
— Я теж так гадаю, — підхопив Пістрявенький. — По-моєму, у всього є кінець. От,
наприклад, у цьому ящику багато морозива, але в мене є підозра, що і йому скоро
настане кінець.
Розмовляючи таким чином, Незнайко і його супутники мчали все далі й не помітили,
як домчали до перехрестя доріг. Тут Незнайко зупинив машину, щоб вияснити, куди
їхати далі: прямо, праворуч чи ліворуч. Біля перехрестя стояв стовп, а на ньому
було три стрілки з написами. На стрілці, яка показувала прямо, було написано:
«Кам'яне місто». На стрілці, яка показувала ліворуч, було написано: «Земляне
місто». Й, нарешті, на стрілці, яка показувала праворуч, — «Сонячне місто».
— Ясна річ, — сказав Незнайко, — Кам'яне місто — це місто, збудоване з каменю.
Земляне місто — це місто з землі, там усі будинки земляні.
— А Сонячне місто, виходить, по-твоєму, зроблене з сонця — так, чи що? — з
насмішкою запитав Пістрявенький.
— Може бути, — відповів Незнайко.
— Цього не може бути, тому що сонце дуже гаряче і з нього не можна будувати
будинки, — розсудливо сказала Кнопочка.
— А от ми поїдемо туди й побачимо, — сказав Незнайко.
— Краще поїдьмо спочатку до Кам'яного міста, — запропонувала Кнопочка. — Дуже
цікаво подивитись на кам'яні будинки.
