Рай. Центр

— Мовчу! — прошепотів. Навшпиньки по веранді до виходу.
Сів на лавку у дворику, запалив «Прилуки»… і вирішив у сквер не ходити. Краще під вишнею у дворі перекантуватися. Переваг — до біса! Макарові ж доведеться під ранок двері відімкнути, дівчину випустити, і тоді він, Гоцик, роздивиться її на власні очі, а коли згодом Макар брехатиме: «Ноги — від шиї, груди — п'ятий розмір, очі з поволокою, темперамент звірячий» та іншу дурню, він, Гоцик, безбожно жорстоко поверне Макара у сувору реальність, бо точно знатиме, звідки ростуть ті ноги, наскільки затягнуть ті груди і скільки туману в тих очах.
— Ні! Не піду до скверу, — порадів уголос. Затягся. Аж з арки у дворик — Макар.
Гоцик підскочив.
— Макаре, у нас… — і цигарка з рота випала. — Ти… Звідки?
— Наші збиралися в гуртожитку… Нова забава — трохи сексу із заплющеними очима… А що?
— У нас двері зсередини замкнені. Я думав, ти з якоюсь…
— Та ні. Мені й гуртожитських експериментів поки що вистачає.
— Так у нас двері зсередини замкнені!
— Може, ти ключ криво вставляв?..
— Погано ти мене знаєш, Макаре! У мене нічого криво не буває.
— А хто ж…
Гоцик — брови догори:
— Гайда з вулиці у вікна глянемо.
Пішли. Глянули. Горить у вікнах.
— Може, Ліда припхалася? — видав найбанальнішу з версій Макар.
— А навіщо двері замкнула?
— Виселити нас хоче.
— Тоді б за два місяці наперед гроші не брала.
— Що робитимемо?
— Двері ламатимемо! — вирішив Гоцик.
Дурне діло — нехитре. Повернулися у дворик. По веранді на другий поверх. Біля дверей стали. Гоцик розмахнувся… Макар зойкнув, вхопив його за руку.
— Чекай! Не можна двері вибивати. Ліда…
— Точно.
Гоцик демонстративно прокашлявся, зігнув руку в красивому жесті й обережно постукав у власні двері.
— Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте…
— Чому так ввічливо? — здивувався Макар. — Щоб не налякалися?
Гоцик рукою — не відволікай.
— …бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика — свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала…
— Просто тривала — не гірше! — докинув Макар.
— Я філолог! Мені видніше, — відрізав Гоцик. І далі: —…чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури…
— …смерть? — здогадався Макар.
— Кара!
— Круто! — визнав Макар.
— Я філолог, — нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. — Гей, на борту! Чуєте чи зовсім оглухли?
За дверима — ні гу-гу. Гоцик налився люттю. Як лупоне по дверях. Раз! Другий! Двері встояли, а квола стара веранда під ногами пішла — наче брижі на воді.
— Не бісися! Досить! Не вистачало ще, щоби веранда завалилася. Треба щось інше придумати. — Макар відтяг Гоцика від дверей.
Всілися на дерев'яну підлогу веранди навпроти дверей. Закурили. А тут — стиць, моя радість. Сусідська баба Роза свої двері відчинила, на веранду вийшла та як загорланить:
— Як же ви всі мені остогиділи! І стукаєте! І грюкаєте! І вдень! І поночі! І вчора! І зараз! І… — вичерпалася.
— Розо Сиґізмундівно! Ми вас кохаємо! — крикнув Гоцик, підскочив і ще раз лупонув по власних дверях. — Пустіть нас переночувати, бо нашу печеру окупувала якась тварюка!
— Я її не люблю! — перелякався Макар.
— Мовчи, — наказав Гоцик. І бабі Розі: — То як?
— Ах ви ж паскудники! — не на жарт розсердилася старенька. — Як же ви всі мені остогиділи! Дали би мені автомата, я б вас усіх одним патроном!
Від бабиного крику одна за одною почали відчинятися інші двері, і Макар із Гоциком з подивом дізналися — на другому поверсі крім них і баби Рози живе купа народу.
— Розо Сиґізмундівно! — спокійно сказав лисий дядько у великих окулярах. — Я вас порішу без жодного патрона! Йдіть уже спати! П'ять хвилин для прийняття добровільного й усвідомленого рішення, а потім я за себе не відповідаю!
— Люди! Де біда? Де? — випурхнула зі своєї орендованої нірки довгонога білявка з мотивацією матері Терези. — Я можу викликати МНС. У мене з учорашнього вечора є прямий телефон їхнього міністра.
— Я так і знала — ти заплатив за життя у клоаці! — Пишна жіночка років сорока роздратовано глянула на компанію і дала ляпаса худому чоловіку, що виник поруч із нею.
Макар штовхонув Гоцика.
— Пішли. По пиву…
А не п'ється пиво під вікнами власного, хай і тимчасового, дому! Макар із Гоциком видудлили по пляшці, закинули тару за спину і знов попхалися до дверей. На веранді — тихо. Сплять сусіди. Добре, коли є де спати!
— Пішли до моїх у гуртожиток, — запропонував Макар.
— Нізащо! — буркнув Гоцик. Припав вухом до дверей. —
Що ж за падлюка там засіла?
— Йдемо! Зранку зателефонуємо Ліді, хай пояснить…
— Ні, Макар. Ти як хочеш, а я на веранді лишуся. Колись же ця гадюка виповзе. Двері відчинить, а я — хрясь! У пику!
— Тоді лишуся, — повівся Макар на ймовірне шоу.
Розляглися на веранді. Перед очима — зірки, як мрії.
— Спиш? — запитав Макар.
— Щоб я здох! — затявся Гоцик.
До ранку — змерзли як зюзі, скурили дві пачки «Прилук» і набралися люті.
Годині о сьомій у дверях Макарової з Гоциком оселі ворухнувся ключ і зсередини хтось спокійно зробив два оберти. Макар чомусь злякався і занімів. Гоцик по-звірячому вигнувся, поплазував до дверей.
Двері відчинилися. На веранду вийшла рудокоса, тонка, аж дзвенить, дівчина років сімнадцяти. Очі блакитні — розріз нетутешній. Шкіра прозора. Біла спідниця до п'ят, на шиї — плеєр, у вухах — навушники. Мабуть, добу не знімала. Музика їй у вуха замість гримання у двері.
Солодко потягнулася. Побачила Макара з Гоциком, посміхнулася — от дивні, один зіщулився, другий розпластався біля дверей. І що тут роблять?
— Привіт! — їм.
Хлопці розгубилися. Макар махнув долонею, мовляв, привіт, подивився на Гоцика. Гоцик зомбовано рячився на білу спідницю. Майже уявки програмував себе: «Біле — добро. Зло білим не буває. Біле — беззахисність. Це… Ио! Не можу я її в пику! І пики в неї немає. Що робити?» А щось же треба… робити. Гоцик підвівся, старанно звів брови, тицьнув пальцем у двадцять сім квадратних метрів за спиною дівчини.
— Ми тут живемо.
— Ні! — розсміялася. — Тут живу я!
— А ти хто? — не втримався Макар.