– Премію Акутаґави… – повторив Тенґо, ніби виписуючи ієрогліфи прутиком на мокрому піску.
– Так, премію Акутаґави. Напевне, й ти, відлюдькуватий Тенґокун, знаєш про неї. Про неї великими ієрогліфами пишуть газети, повідомляє телебачення в останніх новинах.
– Але ж, Комацусан, я не зовсім добре розумію… Зараз ми начебто ведемо мову про Фукаері, правда?
– Авжеж. Ведемо мову про Фукаері та її «Повітряну личинку». Розмова йде лише на цю тему.
Прикусивши губу, Тенґо намагався прочитати, що приховується за цими словами.
– Але ж ми дійшли висновку, що таке оповідання не може претендувати навіть на журнальну премію, чи не так? У його теперішньому вигляді.
– Так, у теперішньому вигляді. Це очевидно.
Тенґо довелось подумати.
– Іншими словами, ви хочете доробити твір, поданий на премію?
– Просто іншого виходу немає. Є багато прикладів того, як редактор пропонує доробити перспективний конкурсний твір. У цьому немає нічого дивного. Тільки от цього разу перепише його не сама авторка, а хтось інший.
– Хто інший? – спитав Тенґо, хоча знав наперед, яка буде відповідь. Спитав просто для певності.
– Ти перепишеш! – сказав Комацу.
Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив. А зітхнувши, відповів:
– Комацусан, у цьому випадку простого переписування не досить. Без серйозної переробки, від початку до кінця, твір не буде досконалим.
– Звичайно, доведеться докорінно переробити. Використати кістяк оповідання в незмінному вигляді. Залишити також якомога більше його стилю й атмосфери. Однак сам текст майже повністю змінити. Так би мовити, цілковито переробити. Цю роботу візьмеш на себе ти, Тенґокун. А я виступатиму в ролі продюсера.
– Хіба з цього щось добре вийде? – наче сам до себе, сказав Тенґо.
– Чи вийде? – Комацу взяв у руку ложечку й спрямував її на Тенґо, як диригент, що задає такт інструменталісту. – Ця Фукаері володіє чимось особливим. Це стає зрозуміло, якщо прочитати «Повітряну личинку». Її уява незвичайна. Та, на жаль, текст нікуди не годиться. Надто грубий. З іншого боку, ти вмієш писати тексти. У тебе сюжети добротні, змістовні, розмашисті, інтелектуальні, витончені. В них багато енергії. Але, на відміну від Фукаері, ти ще не знайшов, про що слід писати. А тому часто у твоїх творах не помітно серцевини. Усе, що ти мав би написати, ховається в тобі, немов лякливе звірятко, що забігло в глибоку нору й не вилазить назовні. Знає, що ховається в норі, але не показує носа, бо так ніхто не спіймає. У цьому зв'язку я й сказав: «Треба почекати».
Тенґо сів зручніше на вініловому стільці. Нічого не промовив.
– Справа проста, – вів далі Комацу, легенько помахуючи ложечкою. – Якщо з'єднати докупи ці дві особи, то можна створити одного нового письменника. Неотесане оповідання Фукаері ти, Тенґокун, наділиш пристойним текстом. Разом вийде ідеальний твір. У тебе вистачить сили на таке діло. Чи не тому я особисто досі не підставляв плеча дівчині? Розумієш? Решту залиш мені. Об'єднавши зусилля, ми легко отримаємо премію. Навіть премію Акутаґави. Адже я, заробляючи на прожиток, недарма крутився в цьому літературному світі. Оволодів усіма таємницями тутешніх оборудок.
Злегка роззявивши рота, якийсь час Тенґо дивився на Комацу. Той поклав ложечку на тарілочку з неприродно голосним стуком.
– Якщо премію навіть буде отримано, то що далі? – спитав Тенґо, збадьорівши.
– Премія Акутаґави принесе славу. Більшість людей у світі майже не розуміє вартості художнього слова. Але не хоче залишитися поза суспільним процесом. Тому купує й читає книжку, яка отримала премію й набула популярності. Тим паче якщо авторка – учениця
