десять метрів.

Аомаме трохи замислилася. Укладала в голові різні аргументи в пріоритетному порядку. Для остаточного висновку часу не вистачило. Музика Яначека, ніби у згоді з таким відчуттям, наближалася до кінця.

Аомаме добула із сумочки невеличкі сонцезахисні окуляри марки «RayBan», а з гаманця – три купюри по тисячі єн й передала таксистові.

– Я тут зійду. Бо спізнюватись не годиться, – сказала вона.

Водій кивнув і взяв гроші.

– Квитанцію дати?

– Ні. Решта також не потрібна.

– Дякую, – сказав він. – Будьте обережні, бо вітер сильний. Не посковзніться.

– Буду, – відповіла Аомаме.

– І ще одне, – поглядаючи в дзеркальце, вів далі таксист, – будь ласка, запам'ятайте: видимість речей оманлива.

«Видимість речей оманлива», – подумки повторила Аомаме. І злегка насупилася.

– Як це треба розуміти?

Добираючи слова, таксист пояснив:

– Іншими словами, зараз ви, так би мовити, збираєтесь робити щось незвичайне. Серед білого дня звичайна людина, мабуть, не спускатиметься аварійними сходами столичної швидкісної автостради. Тим паче жінка. Правду я кажу?

– Можливо, – сказала Аомаме.

– І коли ви це зробите, то, можливо, буденний краєвид тоді здаватиметься вам іншим, ніж досі. Я також таке пережив. Та нехай видимість не введе вас в оману. Дійсність завжди одна й та сама.

Аомаме задумалася над словами водія. А поки думала, музика Яначека скінчилась, і відразу почулися оплески слухачів. Очевидно, йшла передача, записана десь на концерті. На тлі довгих палких оплесків іноді проривалися вигуки «браво!». Перед очима Аомаме спливла картина того, як диригент, усміхаючись, кілька разів уклоняється публіці, що вітає його стоячи, підводить голову й тисне руку концертмейстеру, обертається до оркестру, піднявши обидві руки, хвалить його учасників, а потім знову, повернувшись обличчям до залу, ще раз низько кланяється. Довго слухаючи оплески, Аомаме врештірешт перестала їх чути. Їй здавалося, ніби вона слухає завивання нескінченної піщаної бурі на Марсі.

– Дійсність завжди буває одна й та сама, – неквапливо повторив таксист, немов підкреслюючи найголовніше твердження у книжці.

– Авжеж, – сказала Аомаме. Так, це правда. Фізичне тіло, як довів Ейнштейн, може перебувати лише в одному місці в певний час. Дійсність цілком незворушна й самотня.

– Звук був дуже приємний, – сказала Аомаме, показуючи на стереопрогравач.

Таксист кивнув.

– А як звати того композитора?

– Яначек.

– Яначек… – повторив він, ніби запам'ятовуючи важливий пароль. Потім, потягнувши ручку, відчинив автоматичні задні двері. – Будьте обережні! Бажаю вам устигнути на домовлену зустріч.

Вы читаете 1Q84(1)
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×