граблі — наче спис. А в другій — сокира. Зустрічний уже зовсім наблизився. Женя бачить, як він судорожно вчепився двома руками за поручні ескалатора. Мабуть, чи не вперше потрапив у метро Ой! Так це ж у нього чотири руки! Рукатий!
Він уже проминув Женю Женя здивовано обертається. І раптом бачить, що позад Рукатого сидить на східчику ескалатора баба Секлета і хихикає в кулачок. І на грудяху баби табличка, на якій написано:
«Надежда Кринична» «То он воно що! Баба Секлета і є Надежда Кринична. І зовсім вона не вмирала І все це вигадала, підстроїла, щоб розіграти. Дотепниця баба, жартівниця».
— Я ж казала! — чує Женя бабин голос. І прокидається.
Вони з Вітасиком спали на веранді. Двері розчинені. Женя бачить, що посеред двору стоять тато, дідусь і баба Секлета. Тато й дідусь розгублені, тримають у руках розкриті сумки.
— Я ж казала! Рукатий! А ви не вірили! — баба Секлета торжествуюче зблискує очима.
Вітасик уже теж прокинувся. Вони з Женею підхоплюються, вискакують надвір.
— Нічого не розумію! — кривиться тато. — Уся ковбаса зникла. І сир, і яєчка, і огірки. І цибуля…
— Тільки консерви лишилися, — похитав головою дідусь.
— І то тільки в залізних банках. А компот абрикосовий у скляній зник, — сказав тато.
— Видно, у Рукатого нема консервного ножа, — усміхнувся дідусь.
— Я в містику не вірю. Хтось у льох заліз і забрав, — тато впевненим рухом поправив на носі окуляри.
— Але не через вхід! — так само впевнено сказав дідусь. — Я спав під грушею біля льоху. А ви ж знаєте, який у мене сторожкий сон Я й так кілька разів уночі прокидався. Один раз кицька на розкладушку скочила, двічі десь собака гавкнув, а то кури крізь сон засокоріли… Я б почув. Тим більше і замок так скреготить, і двері…
— Значить, є якийсь інший хід, — сказав тато.
— Де? — спитала баба Секлета. — Покажіть мені. Щоб і я знала.
Півгодини, а то й більше лазив тато у погребі, шукаючи іншого ходу. Виліз похмурий, зніяковілий, геть перемазаний землею. Не знайшов.
— Може, «барабашка», — сказав Вітасик. — По телевізору недавно знову показували…
— Точно! — підтвердив Женя.
— Ну, нічого. Де наше не пропадало! — махнув рукою дідусь. — Хто б не взяв — чи «барабашка», чи Рукатий, чи Надежда Кринична — хай їм смакує. Раз узяв, — значить, голодний. А голодному гріх жаліти.
— Правду кажете, — закивала баба Секлета.
— Але все-таки цікаво, — почухав потилицю тато. — І я цього так не залишу Не люблю бути дурнем Не люблю, коли чогось не розумію.
Тато Васіль був із характером. Як уже казано, він любив «вирішувати питання». І коли якесь питання лишалося невирішеним, він відчував незручність, прямо-таки фізичний дискомфорт.
Розділ IX
У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.
— Пробачте, що турбую, — почав капітан Горбатюк. — Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук'яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.
— Зникнення? — перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.
— Так. Кілька днів тому. Лук'яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.
— А… а при чому тут я? — почервонів Вася.
— Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук'яненком, я хотів би…
— Що?
— Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв'язки у
