вони не спромоглися.
Вже й сонце сіло, а роботи ще було — гай-гай!
— Гм! — тато почухав потилицю. — А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися…
А останній автобус до електрички о пів на дев'яту.
— А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, — сказав Захар Антонович. — Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…
— Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…
— А ви подзвоніть.
Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.
— О! І мені веселіше А то тільки з курями й балакаю.
Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.
Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила:
— Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.
— Та нам же стільки з дому надавали! — вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.
Дідусь покірно зітхнув:
— Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?
Баба якось дивно подивилася на дідуся.
— Та поставити можна, тільки… — баба на мить затнулася. — Він може щось і забрати.
— Хто? — спитав дідусь.
— Та хто ж?.. Рукатий! — сказала баба.
— Який «рукатий»? — здивувався дідусь.
— Той, що забирає. Не знаєте? — докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.
Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.
— А може й сусідка, — здвигнула баба плечима.
— Яка?
— Та… — баба явно не хотіла говорити.
— Що у вас льох — спільний з кимось?
— Та ні! Чого там спільний. Мій льох.
— Він що — не замикається?
— Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.
— То як же вона може забрати?
— А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.
— Що?
— Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.
— А яка ж це така ловка сусідка у вас?
— Та яка ж… Надежда… Кринична…
— Що? — дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.
— Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, — усміхнувся через силу дідусь.
— Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте — божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…
— Та ні, але… — дідусь зам'явся.
— Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! — баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. — Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…
— Але ж душа молока не п'є і сиру не їсть, — уїдливо докинув дідусь.
— Не знаю… — зітхнула баба Секлета. — Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: «Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне». І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться… Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце