самому собі й своїм товаришам з вулиці довести, що він таки спроможний на щось, Міхаель міг на запаморочливій висоті стрімголов промчати навзаводи зі смертю по гранітних перилах мосту через Майн чи видряпатися по кам’яних виступах на двадцятиметрову дзвіницю. Двічі Міхаель, не вміючи плавати, брався довести приятелям, що пропірне під плотом, після чого його непритомного і напівживого приносили додому матері.

Аж коли йому минуло вісімнадцять, і він пройшов науку в слюсаря, хлопець перестав робити несвідомі кроки до самогубства. Тепер його вабило щось таке, чого він і сам не міг назвати. Міхаель мріяв стати «кимось», а ким — і сам не знав. Лікарем чи адвокатом він, учень з останньої парти, звичайно, стати не міг. Його мучила якась невиразна, незбагненна туга, він безнастанно волав у порожнечу і не діставав відповіді. Він був наче той молодий пагінець, вкритий таким шаром попелу, що крізь нього вже годі пробитися. З року на рік, схилений над своїми лещатами, Міхаель усе мізкував, ким би йому стати, й наслідок був один: з нього вийшов кепський слюсар. На душі від того не легшало.

Якось у неділю пополудні, стоячи перед дзеркалом, Міхаель намалював на аркуші паперу своє ліве око — в натуральну величину, а тоді й брову, навівши кожну вію, кожну волосинку. Те ліве око, вималюване з незвичайною точністю, як «Заєць» Альбрехта Дюрера, хіба що не так вправно, дивилося просто на Міхаеля. Ще не свідомий того, що в нього вийде, він почав малювати й праве око і випадково на потрібній відстані від лівого. Коли й воно було готове, спало на думку: «А чом би мені, власне, не додати сюди ще й рота та носа?»

Через десять годин Міхаель, який спершу мав намір намалювати лише око, розглядав свій автопортрет і зненацька пройнявся невимовним захватом на думку, що з нього, можливо, вийде художник. Від почуття внутрішнього визволення він аж не тямився.

Наступної суботи ввечері Міхаель, як завжди, прибрав верстат, позмітав віхтем металеві, стружки з лещат, над якими не один рік сушив голову, ким йому стати, і заявив майстрові, що з понеділка він. на роботу вже не виходить. На запитання — чому, він тільки сказав, що мусить їхати з Вюрцбурга. Здивований слюсар чи й що второпав. Та добре знаючи, що Міхаель упертіший від найупертішого осла, навіть не намагався відрадити його.

У понеділок Міхаель попрощався. Мати плакала. Вже на вулиці він нерішуче зупинився, не знаючи, куди його податися, щоб скоріше стати художником — вгору чи вниз понад річкою; в цю хвилину повз нього якийсь конюх провів за вуздечку коня до кузні і якраз вгору вздовж річки, отож Міхаель і собі рушив у той бік.

Він мав намір найнятися помічником до якого-небудь маляра, бо хоч той і зимує без роботи, зате влітку заробляє добре. Взимку ж на зароблені гроші Міхаель думав повчитися живопису й стати художником. Було йому двадцять три роки.

Невеличка нова бойня стояла кілометрів за два від Ротенбурга-на-Таубері, серед квітчастих лук, на огородженій ділянці, яка значно перевищувала площею усі чікагські бойні разом узяті.

Огорожа мала форму величезного овалу, і понад пів- мільйона її штахет Міхаель мав пофарбувати олійною фарбою — по двічі з обох боків.

Тільки в добрий бінокль можна було з одного кінця того овалу розгледіти постать, що на протилежному мірно водила щіткою — вгору-вниз, вгору-вниз.

Цілісінький день перед очима самі штахети, штахети— з шостої ранку до шостої вечора. За три погожі літні місяці 1905 року Міхаель, кінець кінцем, спромігся тільки раз пройтися щіткою по тій огорожі. Навіть уві сні йому ввижалися штахети й просвіти між ними.

Коли якогось понеділка о шостій ранку Міхаель зно‘- ву спинився перед своєю огорожею, щоб фарбувати вже вдруге,

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×